Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

Лукар очуняв першим. Його голова була важка, мов із каменю, а у грудях пульсувала ниючий біль. Він повільно відкрив очі, і перед ним відкрився неприємний, холодний світ. Відчуття обривалося між реальністю і нічим, але раптом він зрозумів, де він знаходиться.

Чорні стіни, схожі на кам'яні, були холодні й сирі, наповнені незнайомим запахом затхлості та іржі. Ланцюги, що скріплювали його руки до холодної підлоги, тягнули вниз, немов невидимі кайдани, які розривали його сили. Він намагався ворухнутися, але з кожним рухом відчував лише більше сковуваного болю.

Лукар скрипнув зубами, відчуваючи холод металу, що обпікає його шкіру. Ланцюги на його зап’ястях були важкі, і вони, здається, притискали його до підлоги, не дозволяючи навіть сісти. Він спробував спокійно вдихнути, але і це далося йому з великим труднощами.

Поруч, за кілька метрів, він побачив Ділана. Той лежав нерухомо, його голова була вражена, а обличчя — бліде і спотворене болем. Ланцюги теж тримали його. Очі Ділана повільно почали відкриватися, і він, подібно до Лукаря, одразу відчув тяжкість металу, що обвивав його руки.

— Ділан… — Лукар прошепотів, намагаючись сказати  його ім’я через важкі губи.

Ділан повільно підняв голову, спершу не розуміючи, де він. Його очі злегка розширилися, коли він зрозумів, в якому становищі вони опинилися.

— Ми… у в'язниці, чи що? — Ділан постарався піднятися, але ланцюги відразу обмежили рух. Він зіткнувся з підлогою, і його обличчя відобразило спробу не показати слабкість.

Лукар нахмурився, намагаючись оцінити ситуацію.

— Це не просто в'язниця, — голос Лукаря був холодним. — Тут щось значно гірше.

Вони обоє оглянули навколишнє середовище. Кам’яні стіни були порожніми і немає жодних ознак того, що тут колись хтось був. Лише холод і тиша, яка стискала грудну клітку.

Далеко в кінці кімнати, де стояла маленька решітка, пробивався слабкий промінь світла, але жодного виходу або надії на порятунок. Тільки ланцюги і відчуття, що вони потрапили в пастку, з якої не буде шляху назад.

— Ну і що ти скажеш? — Ділан звернувся до Лукара, намагаючись виглядати більш спокійно, ніж він почувався. Його голос був млявим, але він намагався приховати нервозність.

— Про що? — Лукар, відчуваючи пульсуючий біль у голові, повернув до нього погляд, однак не зміг приховати усмішки на губах. Як не дивно, в цих обставинах це було його єдиним способом зберегти бодай якусь контроль.

— Тут краще чи гірше, ти ж нас експерт по темних кімнатах відьм, — Ділан підняв брови, що було не зовсім схоже на нього, як на людину, яка не схильна до жартів у таких ситуаціях.

— Дуже смішно, ланцюгів там не було, — Лукар відповів саркастично, кидаючи погляд на власні руки, прикуті до підлоги. Але його внутрішній стан залишався напруженим. Він відчував, що кожна секунда тут тільки погіршує все, що відбувається.

— Значить, ми перейшли на новий рівень, — Ділан, незважаючи на обстановку, не зміг стримати сміху, який переріс у саркастичний рик.

— Хахаах. — Лукар відкинувся назад, заплющивши очі, і на мить розслабився, намагаючись знайти хоч якийсь спокій у цій ситуації.

— Як ти вибрався минулого разу?

Лукар важко зітхнув, намагаючись згадати той момент. Його погляд був розсіяний, а розум, здається, відмовлявся давати відповіді.

— Я не пам’ятаю, — відповів він, зітхаючи ще глибше.

— Це ти батькові будеш розповідати, а я хочу знати правду. — Ділан розчаровано посміхнувся, дивлячись на Лукара. Його слова звучали серйозно, але в них була своя нотка жартів.

— Я правда все пам’ятаю смутно, тільки знайомство із Верховною жрицею, — сказав Лукар. В його голосі промайнула тривога, ніби спогади про це були не зовсім приємними.

Лукар подивився на нього уважніше.

— Думаєш, в цих є Верховна Жриця? — він підняв брови, ніби намагаючись зрозуміти, чи є хоч якась можливість, що ситуація може змінитися на краще.

— Не знаю, — Ділан нахмурився, відповідаючи майже тихо.

— Можливо, ми зможемо домовитися із нею, — Лукар мовив це більше для себе, ніж для Ділана. В його голосі вже лунала натякаюча надія, що є хоч якийсь шлях до порятунку.

— Ну, можеш спробувати, — Ділан посміхнувся і знову знизав плечима, — ти в нас експерт по спілкуванню із відьмами.

— Думаю, краще тобі спробувати, в тебе це краще виходить, — Лукар підняв очі, намагаючись виглядати впевненим, хоча внутрішня напруга була очевидною.

— О, минулого разу тебе дратувало моє спілкування, а тепер… — Ділан не зміг стримати усмішку, яка була одночасно злісною і саркастичною.

— Тепер я прикований ланцюгами, і тому думаю, ти зможеш знайти компроміс із відьмою, — Лукар кивнув до своїх руках, що були важко прикуті до підлоги. — У нас із нею якось не задалося.