Читати книгу - "Вогонь у серці , Alina Pero"

Іван

— Я не можу просто сидіти в частині та підписувати папери, як офісний працівник! — бурчу, тримаючи в руках черговий рапорт.

— Можеш, — батько навіть не піднімає голову від свого столу. — І будеш.

— Це несправедливо.

— Це реабілітація.

— Реабілітація — це коли мене відправляють у санаторій, а не змушують займатися паперовою роботою, — фиркаю.

Батько зітхає і кладе ручку.

— Іване, лікар сказав ще мінімум три тижні без фізичних навантажень. Якщо ти знову зірвеш ногу, то й довше.

— Але я можу працювати!

— От і працюй, — киває на стос паперів.

Я гримаю дверима його кабінету та йду в кімнату для відпочинку, де сидять хлопці.

— Ну що, — Дмитро криво усміхається. — Генерал відправив тебе на фронт битви з документацією?

— І не кажи, — кидаюся на диван.

— Ой, бідненький, — Максим, який зазвичай не упускає шансу підколоти мене, простягає паперову серветку. — Давай, витри сльози.

— Іди ти, — бурчу, але все одно беру серветку та кидаю в нього.

— Ну що, скоро повертаєшся до нас? — питає Матвій, мій напарник.

— Як тільки мій батько перестане бути таким впертим.

— Гляньте-но, — Юра піднімає брову. — Каже це людина, яка ламанулась у вогонь з перебинтованим плечем.

— То було інше, — відмахуюся.

— Ага, дуже інше, — Сергій, наш «вічний новачок», дивиться на мене з сумнівом.

— До речі, — Матвій усміхається, — я так розумію, що ти тепер не самотній.

Я зиркаю на нього.

— Звідки ти це знаєш?

— Іване, — він кидає на мене поблажливий погляд. — Всі знають.

Я не встигаю відповісти, бо Максим підключається:

— Та це ж очевидно! Він весь вільний час проводить з Нікою.

— І що? — скептично зводжу брови.

— І те, що це серйозно? — Юра примружується.

— Поняття не маю, — знизаю плечима.

— Дивно, бо виглядаєш ти як закоханий ідіот, — бурмоче Дмитро.

— Заткнись, — сміюся.

Максим хитро усміхається:

— Ну добре. Але якщо так буде й далі, то, може, варто вже якось визначитися?

Я думаю про це ще довго після їхніх слів.

Бо, можливо, вони праві.

Я вже визначився.

Тільки тепер треба зрозуміти, що думає Ніка.

---

— Увага всім групам, надзвичайна ситуація! — голос диспетчера різко прорізає простір кімнати.

Я миттєво напружуюся.

— Пожежа в житловому будинку на вулиці Центральній, кілька поверхів охоплені вогнем!

Мої хлопці миттєво піднімаються.

— Все, погнали! — Матвій уже тягнеться за формою.

Сергій, навіть попри свій статус «вічного новачка», теж діє швидко — одягає захисний костюм, перевіряє спорядження.

— Є постраждалі? — запитує Юра, застібаючи куртку.

— За попередньою інформацією — так, — диспетчерський голос звучить різко, уривчасто.

Максим уже застрибує в машину, Дмитро за кермом.

Я теж роблю крок уперед, серце стукає в грудях, адреналін спалахує в кожній клітині тіла.

Але потім стикаюся з реальністю.

Я не можу.

Я не в екіпіруванні.

Я не в машині.

Я не на виклику.

— Блін! — стискаю кулаки.

Я стою біля дверей частини, дивлюся, як пожежна машина з сиренами мчить геть, а я… залишаюся тут.

Вперше за довгий час відчуваю, як мене розриває безсилля.

Я завжди був там, у центрі подій. У вогні, у диму, у хаосі, який, як не дивно, дає мені відчуття контролю.

А тепер стою тут, поки мої хлопці ризикують життям, а я… підписую папери.

Я хочу бути там.

Я мушу бути там.

Бо це моє життя.

Моя стихія.

Моя команда.

Я злюся. На батька. На лікаря. На свою ногу.

Але найгірше — злюся на себе.

Бо не можу зробити те, що робив завжди.

Те, що вмію найкраще.

Те, що любив завжди.

І питання тільки одне: як довго я ще зможу терпіти це?