Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Якщо я чогось хочу, я це беру, тож мені не доводиться боротися ні з ангелами, ні з демонами

“Віднесені вітром”

Діана Квінлетт обережно зійшла з підніжки диліжанса, притримуючи рукою подол чорної мереживної сукні та намагаючись не замастити вишукані лаковані черевички придорожнім брудом. Примружені блакитні очі окинули прискіпливим поглядом передмістя Коппертауна.

 - Ну й діра… - скептично промовила дівчина. - Моя люба сестричка, як виявилось, нічого не тямить не лише в чоловіках. Реде, подай сумки!

Її супутник - кремезний чолов’яга в потертій куртці та капелюсі з обвислими полями - мовчки зняв з даху диліжанса два важкі саквояжі.

Після прибуття їхньої родини на нове місце проживання Ред був найнятий батьком Діани, Бартом Квінлеттом, в якості хатнього робітника. А в подорожах він ще й виконував роль охоронця - саме тому наразі мав при боці заряджений обріз. Сама благородна леді не вміла і не збиралась вчитися стріляти з револьвера або користуватися іншою зброєю.

 - Ну й де вона? В листі писала, що зустріне…

 - Діано!

Обіч вулиці на дерев’яному тротуарі стояла молода світловолоса жінка в білому, розшитому квітами сарафані, тримаючи за руку хлопчика років трьох - двох з половиною (також світле волосся, біла сорочка, чорні штани та дитячий варіант ковбойського капелюха, з-під якого виднілись ледь-ледь загострені вушка).

 - Лейсі, - обережно, дивлячись під ноги, Діана перейшла вулицю і припідняла капелюшок, вітаючись. Ред з сумками важко тупотів позаду. - Привіт, люба сестро.

 - Привіт! Рада бачити тебе. Рейфе, привітайся з тіткою Діаною.

 - Вітаю, мем, - стиха промовив малий.

 - А ви… - Лейсі запитально поглянула на сестриного супутника, та він промовчав.

 - Це Ред, наш слуга, - коротко відповіла замість нього Діана. - Тут десь є місце, де ми можемо спокійно посидіти і поспілкуватися? Тільки не один з цих жахливих місцевих салунів.

 - Не переживай, я ще не настільки несповна розуму, щоб тягнути дитину в салун. Неподалік є кав’ярня, нещодавно відкрилася. Ходімо туди.

* * *

Офіціант-напіврослик поставив перед обома жінками по чашці кави, а перед Рейфом - склянку молока й тістечко, і, чемно побажавши смачного, повернувся за стійку. Реда з ними не було - він, спіймавши візника та завантаживши речі, поїхав шукати місце для себе і хазяйки, щоб переночувати. Заодно, поки господиня не бачить, користувався моментом і димив люлькою.

 - Ну і як там в Мідсвіллі? - спитала Лейсі, відпивши ковток.

 - В Мідсвіллі все пречудово, - Діана акуратно взяла горнятко наманікюреними пальцями. - Papa вже налагодив роботу лісопильні, найняв толкових робітників, знайшов нам нормальний будинок… ну, наскільки нормальний будинок можна знайти в Пригір’ї. Ще б чоловіка путнього знайти… а не як деякі.

 - А ти все не міняєшся, - молодша сестра скрушно похитала головою. - Скажи, чому ти вирішила зупинитися в місті? Чому було не приїхати до нас на ранчо?

 - Люба сестричко, - губи брюнетки скептично стислись в тонку лінію, - ну що я забула на тому вашому ранчо? Я від цього всього далека, як дикун з Чорного Континенту - від дворфської механіки. І з твоїми родичами мені навряд чи буде цікаво. Що нам з ними обговорювати? Цьогорічне поголів’я мустангів? Чи хто найшвидший стрілець у місті?

 - Один з них - благородний ельф з одного з Рівнинних Кланів, - зауважила Лейсі. - Ви б могли знайти спільну мову.

 - Це той невдаха, що не зміг стримати емоції, вплутався в дуель, вбив на цій дуелі когось з високородних і був за це засланий сюди? - єхидно поцікавилась Діана. - Не думаю, що ми знайшли б спільну мову з ним.

 - Ну, тобі не вгодиш… Бачу, ти так і не почала носити зброю.

 - Це не жіноча справа! - зарозуміло відповіла старша. - До того ж, в мене є Ред. До речі, ти ж сама ходиш містом і без зброї, і без охорони… Ще й з дитиною.

 - Тут я можу собі це дозволити, - посміхнулась молодша. - Все місто знає, що мій чоловік - ветеран Прикордонного Корпусу і колишній шериф. Тут на мене ніхто й косо не гляне.

 - Ну, хоч якась користь, - губи Діани викривились в саркастичній посмішці. - То це з цієї причини твій ветеран відпускає тебе гуляти містом наодинці?

 - Ні. Він на ранчо, допомагає батьку. Роботи багато.

 - Ясно, ясно.

* * *

Вечоріло.

На веранді центрального будинку ранчо “Гірський вітер” сиділи троє чоловіків.

Мелф і Клайф синхронно диміли люльками (старший, як завжди, одночасно читав газету і погладжував спочиваючу на колінах гвинтівку). Сальф’янір, відкинувшись на спинку крісла і заплющивши очі, намагався медитувати (треба було чимось зайняти себе, доки Хеленіта була в себе в лікарні). Виходило кепсько.

 - Щось довгенько Лейсі немає, - задумливо промовив Уілкінс-старший, не відриваючись від преси. - Точно впевнений, що варто було відпускати її саму в місто?

 - Впевнений, - Клайф пустив кільце ароматного диму. - Все місто знає, що я за неї, в разі чого, гланди вирву. До того ж з нею Рейф…

 - Хлопчику три роки, - не розплющуючи очей, зауважив Сальф’янір.

 - Ти погано знаєш наш народ, - пирхнув Уйлкінс-молодший. - В свої три він в рукопашній дасть фору будь-якому місцевому волоцюзі. Шкода, зброю йому поки не довірити. Ось підросте ще трохи…

 - Не перестаю дивуватись місцевим звичаям, - похитав головою ельф, намагаючись знов зануритись в медитацію.

 - А пора б вже звикнути.

 - Та зізнайся, - посміхнувся Мелф, вибиваючи люльку об каблук черевика, - тебе просто лякає зустріч з новоспеченою своячкою.

 - А якщо й так? Я її пам’ятаю ще по тій ситуації в потязі. І Лейсі потім розповідала багато чого… цікавого. Тож ні, дякую. Краще вже з Пожирачами воювати…