Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

— Фу-у-у! Що то за гидота? — репетувала вона, миючи рукою язика під струменем води.

Тут вже засміялася Ляна:

— Оливки з самої Італії!

Орися та Дарина й собі вирішили спробувати.

— А мені смачно, — повільно розжовуючи, відповіла Орися.

— Тобі завжди все смачно, — огризнулася Яра, повертаючись до них. — То про що ми говорили?

— Про корів і Тарасика, — нагадала Ляна. Вона роздала гостям келихи з мартіні. — Обережно, не плюйся більше.

Алкоголь, як не дивно, дівчатам сподобався. Очі заблищали, щоки почервоніли і навіть мовчазна Дарина повеселіла.

— А наша Дара аж розцвіла! — підморгнула Орися. — Може, розкажеш щось цікаве? А то тільки мовчиш, слова з тебе не витягнеш.

Білявка, притуливши келиха до губ, холодно глянула на подругу, але змовчала.

— Бачиш, — звернулася Орися до Ляни, — у кожного тут є свої таємниці.

— І в тебе? – спитала Ляна.

Орися засміялася, облизуючи пальці від меду.

— Авжеж! Але не такі цікаві, як в інших. І не такі моторошні. Чи не так, Даринко?

Та помовчала, опустивши очі, а потім тихо сказала:

— Я не мастак розповідати, але ти маєш рацію щодо того, що тут у кожного є що приховувати.

— Що ти маєш на увазі? — тихо спитала Ляна.

— Тут всі живуть із відчуттям, що смерть завжди поруч.

У кімнаті повисла напружена тиша. Перехиливши келих з мартіні до дна, Дарина поклала його на столик і продовжила:

— Хай буде, розкажу я вам одну історію. Хоч ви й так її знаєте… Її знає кожен місцевий. То своєрідна страшна казка, якою з дитинства залякують дітей.

Було колись у нашому селі двоє закоханих. Він належав до Блаженних, вона — до Бусурманів. Не зважаючи на заборону, вони кохали одне одного до безтями. Дівчина тікала вночі з дому, перелізаючи через вікно, аби зустрітися з коханим під старою вербою — їхнім постійним місцем зустрічі. Вони планували спільне майбутнє, дітей. Хотіли разом втекти, але…

— Але? — нетерпляче перепитала Ляна.

— Їх стратили. Показово. На очах у всіх.

— Чому? — у грудях Ляни похололо.

— Бо це заборонено, — незвично стримано відповіла Яра. — Не можна.

— Дурні правила! — кинула Ляна. — То чому ж вони не втекли, якщо хотіли?

— Їх викрили, — продовжила Дарина, дивлячись кудись поперед себе. — Племінниця запримітила як тітка вночі виходила з хати. Пішла за нею… Потім проговорилася вдома.

— От мале падло! — не втрималася Орися.

— Чи були інші подібні випадки? — спитала Ляна. Її дуже вразила історія.

— Ні, — відказала Дарина. — Це стало уроком для решти.

Ляна встигла помітити, як в очах дівчини заблищали сльози, але та швидко відвела погляд і знову потягнулася до келиха, якого Ляна завбачливо поновила. Вона скептично стисла губи. Їй ніколи не подобалися подібні канони.

— Я не розумію, чому люди не протестували? Може вже час щось змінити?

— Без усталених правил світ чекає хаос, — зітхнула Яра.

— Але хіба кохання може привести до кінця світу? — спитала Орися.

— Іноді це може стати кінцем для когось з них. Або й для обох.

Ляна підвелася і підійшла до вікна. Надворі стемніло. Повний місяць освічував порожню вулицю. Слова Яри міцно вкарбувалися в мозок. «Чи справді все могло бути інакше?»

— Хто ще які страшні історії знає? — голос Яри розірвав тишу.

— Тобі мало цієї? — холодно спитала Дарина.

Ляна повернулася до них. Вона помітила, що Яра незручно себе почувала.

— Хіба мало того, що мою тітку стратили і я була тому виною?

Ляна зойкнула:

— Це була твоя тітка? Але як?..

— Так, то я зрадила їх! Все сталося через мене! — голос Дарини тремтів. Вона не відводила погляду від Яри. — Все, що я пам’ятаю, це їхні переплетені руки. Вони трималися разом до кінця. Мене змусили дивитися на страту. Він змусив.

Дівчина замовкла. Її груди здіймалися від надмірних почуттів.

— Хто це він? — спитала Ляна.

— Власлав. Твій татко, Яро. Він ж у нас вершитель доль. Наш спаситель. Провідник.

— Ти знала це? — нахмурила брови Орися.

— Що ти від мене хочеш? — підірвалася з місця Яра. Її коси розтріпалися, а в очах промайнуло полум’я. — Ти мене звинувачуєш? Я була твого віку!.. Окрім того, у мене хвора мама!

Дарина підвелася.

— Нічого я від тебе не хочу. Але може час перестати його боготворити?

Із цими словами вона покинула будинок. Орися поспішила за нею. Тільки за ними зачинилися двері, Яра сіла на диван і розридалася.