Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Юля має рацію, — підтримала мене мама, вона взагалі дуже трепетно почала ставитися до Світланки, наче надолужувала роки холодності.

— Як? Як можна не звертати на це уваги? — ридала сестра.

Відтоді у «світ» ми завжди виходили разом. Я на селі мала репутацію скаженої і трохи придуркуватої (хоча ні разу нікого й пальцем не зачепила й не скандалила), тож при мені ніхто не насмілювався сказати сестрі криве слово чи хоч скоса глянути.

Так минули літо й половина осені. Я знала, що потрібно кудись вступати, здобувати спеціальність — не вік же на маминій шиї сидіти. Та хіба я могла їх покинути?

Аж ось наприкінці жовтня до нас завітала Надія Михайлівна.

— Мати вдома? — привітавшись, з порога спитала вона.

— Так, — здивовано відповіла я, — малого бавить.

— Можна до неї?

— Чому ні? Заходьте.

Надія Михайлівна попрямувала до маминої кімнати. Пробула вона там довго. Я, як не дослухалася, так і не змогла розчути, про що вони розмовляють.

Надія Михайлівна вийшла розчервоніла й сердита, але разом з тим задоволена.

— Значить так, Юлько, — сказала вона, — ми тут із твоєю мамою поговорили й вирішили, що тобі потрібно вступати до інституту.

— Куди? — здивувалась я. — Вступна кампанія вже давно закінчилась.

— Для тебе зробили виняток, — пожартувала вона, — в обласному педагогічному інституті недобір. На факультеті біології та географії. Ось туди й потулиш учитися. Приймуть. Я домовилася.

— Чому саме географія? — тупо перепитала я.

— Бо недобір, — відрізала Надія Михайлівна, — вуха промий, недочуваєш. Час тобі на ноги ставати, про себе подумати. Вони впораються! — відрізала керівничка, подивившись у бік Світланки та матері.

Я подивилася на маму, сестру, яка вже була схожа на колобка й ледве пересувалася.

— Ми впораємося, — сказала мама.

— Ми впораємося, Юліко, — підтвердила сестра, хоча й не так упевнено.

Я хотіла було заперечити — ну яка з мене вчителька? Дітей лякати? Я ж абсолютно, як то кажуть, некомунікабельна. Але раптом подумала: а чому ні? Я вже давно — власне, завжди — почуваюся чужачкою в цій хаті. Мама зі Світланкою дійсно впораються. Мабуть, таки настав час подумати про себе й спробувати, як воно — жити власним життям.

Мені було трохи лячно, та я відганяла страх і через два тижні вже стала студенткою. Інститут розташовувався в обласному центрі, досить далеко — але не критично — від рідного дому.

Перший день мого студентства, чи, точніше, «передстудентства», — бо того дня я поселялась до гуртожитку, — ознаменувався досить прикрою подією. Облаштувавшись у кімнаті, де, на мою радість, поки що мала проживати я одна (біологічний факультет мав свій гуртожиток, а того року дійсно був недобір), вирушила погуляти містом. Дивилася на гарно вдягнених, попри голодні й холодні 90-ті, міських дівчат мого віку й трохи старших і дійшла висновку, що виглядаю, як село. Удома я не звертала уваги на свій вигляд, та й іншим до цього діла не було. Але тут, у місті, поряд з гарно вбраними панянками я, коли б не яскрава зовнішність, виглядала б справжньою синьою панчохою. А так мала вигляд особи, одягненої без будь-якого смаку.

На мені були довге ядучо-рожевого кольору пальто й зелена шаль, яку я накинула на плечі як прикрасу. Десь почула, що цього року модне поєднання рожевого й зеленого. Але з глузливих посмішок місцевих красунь зрозуміла, що виглядаю як дурепа. Я не могла похизуватися багатим гардеробом, тож, зціпивши зуби, терпіла ті погляди.

Мого першого майже студентського дня, коли я вешталася містом і милувалася вітринами магазинів, повз мене на повній швидкості проїхав велетенський, схожий на копицю сіна джип і з ніг до голови обляпав багнюкою з калюжі. Я стояла на бруківці, брудні патьоки скочувалися по ядучо-рожевому пальті, і люди минали мене, мов прокажену: хто — посміхаючись, хто — гидливо кривлячись, бо застояна в калюжі вода мала дуже неприємний запах. Раптом я відчула себе абсолютно нещасною, чужою в цьому великому місті, серед тисяч людей, яким немає до мене діла.

«Невже ніде не знайду собі місця? — у відчаї думала я. — Чому я скрізь чужа? Для матері, у селі, у школі й тут… Навіщо я сюди припхалася? Щоб наді мною насміхалися? Ідіотка!»

Мені нестерпно захотілося додому — там хоч усе знайоме. Та згадала мамину фразу «Чоловік, діти, хазяйство — ось твої театри» і раптом зрозуміла, що не хочу, аби виявилося, що її правда. Не хочу шкодувати потім, що втратила шанс через власну слабкість, і зганяти зло на всіх і кожному. «Усе, що робиться, до кращого», — сказала я собі й повернулася до гуртожитку.

Пальто я так і не змогла довести до ладу. На ядучо-рожевому тлі сіріли неохайні патьоки, але я мусила ходити в ньому: на іншу одежу грошей не було.

— Цей колір називається «попіл троянди», мабуть, — раз насмішкувато сказала мені однокурсниця Галка, — романтично. Зовсім як у «Тих, що співають у терні»!

— Де? — не зрозуміла я, намагаючись не звертати уваги на глузливий тон.

— Книжка така є, класна, між іншим. Про любов. Почитай, тобі корисно буде.

Вона натякала на те, що я безграмотна селючка, що почасти було правдою. Незважаючи на те, що я мала світлу голову й майже фотографічну пам’ять, книжок я не читала, тому й обізнаністю похизуватися не могла. Власне, раніше мені читати ніколи було, та й ніхто не наполягав. Тож в інституті я вирішила надолужувати пропущене. Часу вільного було досить, оскільки мені не доводилося багато сидіти в інститутських бібліотеках, готуючись до практичних занять чи семінарів. І тут виручала пам’ять: варто було раз прочитати