Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Мама дивилася на молодшу дочку, і в погляді її читалося прозріння.

— Твоя сестра каже, що ти вагітна. Це правда? — запитала мама.

Світланка мовчки кивнула. Вона взяла мене за руку, і я відчула, як спітніла її долонька.

Мама перевела погляд на мене. В її очах я бачила звинувачення: це твоя сестра, ти старша, ти недодивилась. Я не відводила погляду. Так, це моя сестра, так, я недодивилася, так, я винувата.

— Але ж ти мама! — прошепотіла я. — Ти мама!

Вона зрозуміла, що я хотіла сказати. Скільки себе па­м’ятаю, ми зі Світланкою були самі, а мама окремо. Сяк-так ми вправлялися зі своїм життям. Але із цією ситуа­цією не впораємося без твоєї підтримки, мамо. Не жени нас!

У кімнаті зависла тяжка тиша. Навіть Павлик, відчувши важливість моменту, затих. Потім раптом простягнув ручки до Світланки й залепетав:

— Ня-ня, ня-ня, — малий віднедавна чи то називав її нянею, чи то пропонував себе: мовляв, на, візьми мене.

Світланка простягнула руки до малого. Мама не поспішала передавати їй братика. Світланка так і застигла з простягнутими руками, ніби милості просила. Я напружено дивилася на маму. Невже відштовхне? Нещодавно я прочитала дуже гарну фразу: якщо з дітьми сталася біда — закрий рота й відкрий обійми. Як мені хотілося, аби мама прийняла у свої обійми якщо не мене, то хоч сестру!

А тиша все затягувалася. Світланка стояла з простягнутими руками, малий тягнувся до неї, а мама мовчала.

— Тобі скоро не можна буде підіймати важкого, — сказала нарешті вона, віддаючи дитину сестрі, — побережися.

Світланка раптом заплакала. Я теж ледве стримувала сльози.

Забігаючи трохи наперед, скажу: сестра так-сяк склала іспити за дев’ятий клас, до десятого, звісно, не пішла. На вулиці намагалася не з’являтися, але я сказала їй, що то смішно: усе одно все стане відомим. Вони почали ладнати з мамою, адже мали багато спільних тем.

Розмов по селу ходило стільки, що вистачило б на кримінальний роман, бо подейкували, що сестру зґвалтували. Вона дуже переживала через ці розмови.

— Що ти хотіла? — сказала я. — Терпи.

Я ніяк не могла примусити себе змиритися з думкою, що сестра зіпсувала собі життя.

— Може, це найчудовіше, що зі мною сталося, — мудро відповідала вона.

— Може, — згоджувалась я, хоча й не вірила в це.

Я закінчила 11 класів. Могла б отримати медаль — хоч золоту, хоч срібну, — якби більше старалася. Навчання давалося легко. Але мені було не до медалей та грамот, інших проблем вистачало.

— Золота голова в тебе, Юлько. Кому тільки дісталася? — не раз з докором говорила мені класна керівничка Надія Михайлівна. Вона любила мене, хоча й була дуже вимогливою.

— Люблю, як душу, а трясу, як грушу, — казала, сміючись. Я нагадувала їй дочку, яка вже багато років жила в Німеччині: вийшла заміж за іноземця та й поїхала. Приїздила додому дуже рідко.

Власне, саме завдяки Надії Михайлівні я так-сяк відвідувала школу, бо цікавості ні до навчання, ні до спілкування з однокласниками не мала.

— Юлю, ти думаєш кудись вступати? — одного разу спитала мене керівничка.

Я лише стенула плечима.

— Ну, може, у бурсу якусь на швачку.

Мені добре врізались у пам’ять мамині слова про те, що чоловік, діти, хазяйство — ось мої театри, тож не налаштовувала себе на щось інше.

— Яка бурса? — обурилася Надія Михайлівна. — З твоєю головою?

— Що особливого в моїй голові? — стенула я плечима.

— Світла в тебе голова, Юлько, і здібності до навчання є. Тільки ти їх не розвиваєш.

— Та все якось ніколи, — криво посміхнулась я, — дім, хазяйство, діти — ось мої театри, — повторила я мамині слова.

— Дати б твоїй матері по сраці, — раптом сказала вчителька.

Я мало слиною не вдавилася — ніяк не чекала від неї таких слів, хоча вона була жінка досить пряма й за словом до кишені не лізла. Ми обожнювали свою керівничку, хоча й побоювалися трохи.

— Зовсім дітей закинула. А про бурсу забудь. До вишу вступати треба. Щоб спеціальність нормальна. Подумай про це.

— Подумаю, — пообіцяла я, але за всіма подіями, що сталися з нами, звісно, забула.

Я нікуди не вступила тієї осені й навіть на випускному не була — не хотіла змушувати маму витрачатися на сукню. Та й роботи було багато по господарству, я мала допомагати мамі з Павликом, а головне — піклуватися про Світланку. Без мене вона, мабуть, не витримала б косих поглядів і перешіптувань, якими супроводжувався кожен наш вихід у «світ».

— Я ніколи більше не вийду з хати! — в істериці кричала сестра після повернення з медпункту. Вона регулярно туди ходила, аби Михайлівна вимірювала їй тиск, який, бувало, дуже понижувався. — Вони обзивали мене шльондрою. Про себе ніби, але так, аби я почула!

— Ти не повинна звертати на це уваги, — втішала я Світланку, — заради себе й малого. Тобі ж не