Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Я досить довго сиділа, чекаючи на сестру з лікарем. Думала про те, що аборт неминучий. Як можна зв’язати себе дитиною, коли ти сама дитина? Поринути в доросле життя, не відчувши до пуття юності. Я теж не знаю, як воно — бути безтурботною дитиною. Бо наша мама — теж дитина. Маленька егоїстична дівчинка, що не впоралася з обрáзами, яких завдало їй життя. Та навіщо Світлану прирікати на це? Як усе складно… Як мені хотілося до Романа: просто посидіти поряд, закутавшись у його тепло, ніби в ковдру. Відігрітися…

Мені набридло сидіти, і я підійшла до вікна. Задивилася на чисте, де-не-де поцятковане білими хмаринами небо. Як учинити, аби не зіпсувати сестрі життя? Як? Як? Як???

Раптом білі хмарини, які до того самі собою плавали в небі, почали, ніби магнітом, притягуватися одна до одної. За мить у небі постала фігура жінки. Точнісінько така, як колись у храмі. Вона розпростерла наді мною руки-крила, тільки-от дивилася цього разу, як мені здалося, з докором. «Ввижається, — подумала я, — обман зору». Примружила очі. Глянула на небо. Жінка так само стояла у височині з розпростертими руками й німим докором в очах.

— Що? Що ти хочеш мені сказати? — прошепотіла я. — Як маю вчинити?

Та жінка вже розтанула. Білі хмарини попливли небесною дорогою.

Через кілька хвилин з кабінету вийшли Світланка з лікарем.

— Ну, чудове створіння, — сказав Артур Сергійович, знову ставши схожим на того веселуна, яким я його знала, — усе гаразд. Вранішня нудота мине. Організм, звичайно, молодий, але для виношування дитини цілком сформований. Та скандалу не уникнути, бо Світлана неповнолітня. Я вже отримав у хвіст і в гриву від свого знайомого за те, що вліз у цю історію. Тому, любі панянки, вас тут не було й ніхто твою сестру не оглядав. Зрозуміло?

Я хитнула головою на знак згоди.

— Я зробив усе, що міг, мала. Більшого не проси. Якщо й знайдеться той, хто візьметься робити аборт, повір мені, це буде остання паскуда, яка не боїться ні людей, ні чорта, ні Бога. А якщо після цього Світлана взагалі ніколи не зможе мати дітей? Подумай про це.

Я згадала про жінку в небі. Недарма вона з’явилася. Хотіла щось сказати. І в очах докір…

— Дякую, лікарю, — сказала я, — ми їдемо додому. До мами. Усе розповімо. Якось воно буде.

Світланка здивовано глянула на мене.

— З Богом, — сказав лікар і додав: — Нічого, мала, витримаєш.

— Витримаю, — згодилась я, — куди подінусь.

Розмова з матір’ю, яка мене так страшила, минула напрочуд мирно. Дні через два після відвідин лікарні (мені знадобилося трохи часу, аби зібратися з духом) вона побачила, як Світланка, затуливши долонями рота, прожогом кинулася до ванної.

— Що це з нею? — здивувалася мама. — Захворіла? Ніби ж усе добре було.

— Усе добре, мамо, — швидко проговорила я.

Мама стенула плечима й пішла в кімнату до Павлика, який саме розкапризувався.

Я дивилася, як мама вовтузиться з малим, і думала про те, що потрібно врешті-решт набратися сміливості й усе їй розповісти.

«От хай би Світланка і йшла, — зле подумала я, — вона біди натворила, а я маю відповідати».

Але тут же мені стало жаль свою малу дурну сестру. Їй було й так зле, я не уявляла, як вона зможе витримати гнів матері.

«Ну! — наказала я собі, стиснувши кулаки так, що нігті вп’ялися в шкіру. — Уперед!»

Я зайшла до кімнати, де мама бавила малого. У погляді її світилося стільки ніжності, що на мить я знову відчула укол ревнощів.

— Мамо, — тихенько покликала я її.

Вона відвела від сина сповнений ніжності погляд і подивилася на мене. Мені здалося, що частина тої любові призначалась і мені. Та за мить мамин погляд став звичайним — спокійним, трішки відстороненим.

— Ти щось хотіла сказати, Юлю?

— Хотіла, — прошепотіла я, — мамо, у нас справді все нормально й нічого страшного не сталося. Справа, як кажуть, житейська.

Мамині брови піднялися вище.

«Ну, боягузко! Кажи вже!»

— Мамо… — Я набрала повні груди повітря. — Світланка вагітна!

Мама довго стояла мовчки. З виразу її обличчя я бачила, що вона або не зрозуміла, що я сказала, або досі перетравлює сказане.

— Що ти сказала? — нарешті обізвалася вона. В очах спалахнули холодні блакитні вогники, яких я так боялася. Та відступати було нікуди.

— Мамо, я сказала, що наша Світланка вагітна. Народити має десь перед Новим роком.

— Кого народити? — Мамині очі зіщулились, перетворилися на холодні леза. — Що ти верзеш, безсоромнице?! На сестру наговорюєш!

— Хлопчика або дівчинку, — намагаючись бути спокійною і не піддатися паніці, сказала я. — У неї все нормально, ми їздили до лікаря. Токсикоз скоро мине.

— Куди ви їздили?

— До лікарні. Кажу ж, усе добре…

— Добре? — перепитала вона. — Добре, значить. Світланко! — крикнула мама так голосно, що Павлик знову заплакав.

Бліда, змучена Світланка зайшла до кімнати.