Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Ні! — похитала головою я.

Я пішла, а лікар дивився мені вслід. Не знаю, що мене примусило, але раптом я повернулася і сказала:

— І все ж ви винні, лікарю. Це через вас Світланка лягла до ліжка з тим шмаркачем. Хотіла довести, що вже жінка й уміє любити. Отак от, лікарю. Живіть тепер із цим.

Артур Сергійович похитав головою.

— Пречудове створіння, ти таки стерво.

— Не ми такі — життя таке, — сказала я почуту десь фразу й пішла, супроводжувана довгим поглядом лікаря.

Наступного ранку я залізла до маминої схованки, де вона тримала гроші, і витягла звідти суму, якої б вистачило на поїздку до райцентру. Я вирішила їхати до лікарні й знайти лікаря, який би згодився зробити Світланці аборт.

Світланку вранці знову нудило. Вона майже перестала їсти, бо її вивертало від будь-якого запаху.

— Господи, Юліко, — тремтячими губами шепотіла вона, — знала б ти, як мені погано.

Це ще більше впевнило мене в тому, що потрібно їхати до лікарні. Раптом щось іде не так, Світланка ще ж зовсім дитя! У лікарні я можу сказати, що я старша сестра Світланки й мені вже 20 років. Та що з того? Вона неповнолітня, усе одно вимагатимуть присутності матері. Хіба вдасться знайти… не дуже порядного лікаря, який за гроші згодиться прийняти нас, не ставлячи зайвих запитань. Цікаво, скільки доведеться заплатити? І як витягти гроші зі схованки, аби мама не довідалась? І як зрозуміти, порядний лікар чи ні? Господи, якби Роман був живий, він би мені допоміг. Клятий Артур Сергійович! Чому він не згодився допомогти?

Уранці ми вдали, ніби йдемо до школи. На півдорозі я сказала Світланці:

— Звертай у провулок, вийдемо так до автобусної зупинки, аби ніхто не бачив. Їдемо до міста.

— Навіщо? — здивувалася вона. Була блідою як смерть.

— До лікарні поїдемо.

— Ні! — Сестра раптом зупинилася. — Ні! Я знаю, чого ти мене туди везеш! Хочеш, аби я дитини позбулася! Розпоряджаєшся мною, як своєю власністю! А я… я є я!

— Ой-ой! Чотирнадцятирічна вагітна школярка. Дуже велике досягнення! Розмов у селі на десять років уперед! Станеш знаменитістю! Якщо мати не вб’є. І мене заодно через те, що недогледіла. Як тобі перспективи?

Світланка опустила голову, стисла кулачки.

— Ні, — сказала твердо, — я витримаю.

— Здуріла! Що робитимеш із дитиною? Хто тебе утримуватиме? Мама? Ми зараз і так із хліба на воду перебиваємося!

— Якось воно буде! — крізь сльози сказала сестра. — Ти не розумієш! Це ж убивство! Я в бібліотеці підручник з акушерства взяла й усе про аборт прочитала. Вони діток із живота щипцями витягують, на частки розриваючи. Живих!

Я на мить уявила цю картину, і мені стало моторошно. Колись давно й Світланку могли отак… щипцями, якби я, чотирирічна, не відвоювала в матері її право на життя. На що я штовхаю сестру? Але як нам бути?

— Їдьмо в місто, — втомлено сказала я, — усе одно тебе потрібно показати лікареві. Маєш жахливий вигляд.

Світланка раптом затисла рота рукою і побігла в кущі. Я кинулася за нею. Вона довго блювала, її буквально вивертало. Хвилин через десять напад минув і сестра сказала:

— Добре. Їдьмо.

До лікарні ми потрапили по обіді. Я вирішила не звертатися до реєстратури. Ми зі Світланкою відразу ж пішли в те крило поліклініки, де розташовувалася жіноча консультація. Мама сюди кілька разів їздила, коли чекала Павлика.

Ми всілися в куточку в довгому ряду стільчиків і стали чекати. Чого? Я мала надію видивитися серед лікарів людину, чиє обличчя здасться мені не дуже порядним. Яка наївність! Сиділи ми так до вечора. Медсестри вже почали на нас коситися і перешіптуватися. Треба було щось вирішувати, тим паче Світланку, доки ми чекали, ще разів п’ять знудило.

Жіноча консультація мала зачинятися через пів години, а ми все ще сиділи в коридорі.

Я на секунду заплющила очі, збираючись із духом і вирішуючи, у які двері зайти.

— От ви де, чудові створіння, — раптом почувся знайомий голос.

Я розплющила очі. Перед нами стояв Артур Сергійович. Світланка раптом залилася фарбою, в очах заблищали сльози.

— Ти йому все розповіла, — прошепотіла вона, — як ти могла!

— Могла! — гаркнула я. — Ви чому тут, лікарю?

— Тому! — зітхнув він. — Вечір учора думав і дійшов висновку, що тебе все одно не зупиниш. Потягнеш сестру до якогось коновала, іще скалічиш дитину!

— Я?! — Від обурення я аж задихатися почала. — Це ви про мене?

— Про кого ж? Усе, досить розмов. Мала, — раптом Артур Сергійович узяв мене за руку, — тобі довелося розв’язувати проблеми, з якими й дорослим не завжди впоратися. Довірся мені, Світланко, — лагідно звернувся Артур Сергійович, — підеш зі мною. Я відведу тебе до свого знайомого. Він тебе просто огляне. Це потрібно зробити для твого ж блага. Гаразд?

Світланка, мов заворожена, дивилася на лікаря. Вона згодилася, навіть якби він запропонував злітати на Місяць.

— Оглянуть її, і далі що? — з викликом запитала я.

— Поживемо — побачимо, — сказав Артур