Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

Ранок приніс прохолодний вітер і ясне небо. Хвилі були спокійними, ніби саме море вирішило допомогти втікачам і більше не кидати їх у шторм. Флот Рібела рухався впевнено. Тиша, порушувана скрипом щогл і шепотом вітрил, огортала кожен корабель.

На кормі головного судна стояли Івар, Хвітсерк, Дрім і Хартлесс. Попереду — горизонт. І раптом…

— Там! — вигукнула Хартлесс, прищурившись. — Дивіться… щось є! Берег!

Івар підвівся, вдивляючись у синяву. Спершу — лише нечітка пляма, але щомиті вона ставала чіткішою.

— Це… острів, — прошепотіла Дрім. — І величезний.

— Надто великий для міражу, — додав Хвітсерк. — Я бачу пагорби… і щось схоже на ліс. Бачиш?

Івар кивнув.

— Передайте всім! Курс — на той берег. Повільно. Обережно. Без паніки. Це може бути… наш дім.

Він повернувся до команди:

— Гелоне, передай ланцюгом. Усі кораблі — слідом. Зберігаємо стрій. Підходимо з південного боку. І нехай розвідники готуються. Без огляду — не висаджуємося.

Хартлесс підійшла ближче:

— Хочеш, я піду першою? Візьму трьох. Вийдемо в затоку й пройдемо берегом. Може, знайдемо місце для табору.

— Ні, — відповів Івар. — Сьогодні ми йдемо всі разом. Але тримаємо дистанцію. Ми не знаємо, хто тут жив. Або… живе.

Дрім ступила ближче. На її обличчі — очікування й тривога:

— Якщо це справді земля… якщо вона вільна… ми зможемо… залишитися?

— Зможемо, — кивнув Івар. — Але не одразу. Ми збудуємо табір. Ми вивчимо острів. Ми не повторимо минуле.

Хвітсерк усміхнувся:

— Спершу — розвідка. Потім — будівництво. Потім знайдемо річку. Потім — посіємо зерно. Потім — відкриємо крамницю, де буде пиво…

— Тільки не ти, — перебила Дрім. — Ти все сам вип’єш.

Усі засміялися — тихо, щиро. Вперше за довгий час.

— Я назву його… «Острів надії», — сказав Івар, дивлячись на берег. — Або хоча б «острів, де нас ніхто не хоче вбити». Уже звучить непогано.

— Я би воліла, щоб там були свіжі фрукти, — додала Дрім.

Хартлесс не сміялася. Вона дивилася на землю попереду.

— Я б воліла, щоб там не було чужих прапорів.

Невдовзі берег став виразним: пляж, пагорби, вкриті зеленню, скеля на заході, річка, що впадає в море. Усе здавалося недоторканим.

— Готуйтесь, — сказав Івар. — Це не кінець. Це… початок.

Кораблі розверталися, один за одним. Люди готували мотузки, сушили зброю, укріплювали вітрила.

А попереду, все ближче, здіймалася нова земля.

Кораблі наблизилися до берега. Вітер стих. Вода плескалася об пісок, залишаючи темні смуги вздовж узбережжя. Земля перед ними тяглася широким півколом — пагорби, скелі, поодинокі дерева. Острів був живим, але мовчазним. Наче спостерігав.

— Усе. Витягаємо на берег лише необхідне, — скомандував Івар. — Перші два судна — на швартування. Хартлесс, бери загін, прочешіть прибережну зону.

— Вже в дорозі, — відповіла вона, стрибнувши в човен.

Хвітсерк плеснув долонями:

— Ну все, друзі. Ласкаво просимо додому! Або в пастку. Подивимось, хто перший це зрозуміє.

— Не жартуй так, — кинула Дрім. — У нас діти. Вони не переживуть ще одного вигнання.

— Тому й жартую, — відповів він. — Якщо не будемо сміятись, то збожеволіємо раніше, ніж знайдемо прісну воду.

Перші ноги ступили на берег.

Пісок був твердим. Земля — вологою, але не болотистою. Легкий бриз ніс запахи — сіль, трава, птахи. І тишу.

— Тут давно ніхто не ходив, — сказала Хартлесс, схилившись до слідів. — Ні людей. Ні звірів. Лише птахи й комахи.

— Значить, або це місце забуте… або охороняється страхом, — прошепотів Івар.

Він пішов стежкою вздовж струмка. Вода була чистою.

— Можна пити! — крикнув хтось.

— Але кип’ятіть, — сказала Дрім. — Я не хочу лікувати всю команду від проносу в першу ж ніч.

Вони знайшли невеличкий пагорб, звідки було видно і море, і частину внутрішньої долини. Івар зупинився.

— Тут поставимо перший табір. Ненадовго. Просто щоб зрозуміти: цей острів — наш. Чи ще чийсь.

Невдовзі намети були встановлені. Розвели перше вогнище. Люди сиділи гуртками. Хтось жував сухий хліб. Хтось дивився в небо.

— Думаєш, ми будемо тут довго? — спитала Дрім, дивлячись на Івара.

— Думаю, будемо тут, доки нас не виженуть. Або доки не пустимо коріння.

— А якщо вони прийдуть за нами? — Хартлесс дивилась у ліс.

— Тоді ми вже будемо не втікачами. Ми будемо мешканцями. З землею під ногами, а не під вітрилом.

Хвітсерк приніс глек із водою:

— Ну що ж. Перша ніч — за вдалу висадку. Завтра — за план. А післязавтра — за вежі, стіни і трохи пива.

— Ми щойно втекли з материка, Хвіт, — фыркнула Дрім. — Тобі не набридає будувати замки з піску?

— Замки — може. Але ми вже збудували найголовніше: надію. А вона міцніша за будь-яку фортецю.

Вони мовчали. Дивилися, як захід занурює острів у мідне світло. Птахи співали. Дерева шепотіли. І вперше за багато тижнів… ніхто не тримав меч напоготові.

Вогонь потріскував. Іскри летіли в небо, мов золоті комахи, зникаючи в темряві. Над островом запанувала тиша, яку порушував лише вітер у листі та шепіт води в струмку поблизу. Перший день висадки завершився, і біля головного вогнища сиділи Івар, Дрім, Клер і Хвітсерк.

— Ти мав рацію, — першою заговорила Клер, втомлено, але з повагою. — Ми не мали чекати. Якби залишилися — були б уже попелом.

Івар кивнув. Підкинув гілку у вогонь.

— Я не пишаюсь тим, що ми пішли. Але… я пишаюсь тим, що ми ще живі.

Хвітсерк розлігся на колоді, тримаючи дерев’яну кухоль:

— Можемо нарешті визнати: я був найоптимістичніший з усіх. Хто казав, що острів буде з бананами та затишком? Я!

— Ти казав «острів з вином і жінками», — нагадала Дрім. — А тепер спиш у наметі з шістьма воїнами, троє з яких хроплять.

— І все одно я щасливий, — хмикнув Хвітсерк. — Тут немає Дактаруса. Немає масок. Немає гнилі.

— Поки що немає, — тихо мовила Клер. — Але ми не знаємо, що буде далі. Ми навіть не знаємо, наскільки великий цей острів.