Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Я дивлюся на нього, намагаючись знайти хоч якусь людяність у цих холодних очах. Але нічого. Тільки гнів і презирство.

Та як він може? Після того, що сталося… Дійсно лишить мене вдома одну? Адже я… Адже мені так…

— Чудово. Тоді забирайся, — випалюю, відчуваючи, як голос прорізається отрутою. — Зі мною все гаразд. Просто зникни з очей, і стане ще краще.

Марк не відповідає. Його обличчя застигає, немов відбиває останні слова, і я розумію — він дійсно піде.

Піде. І цього разу повністю знищить мене.

Замість того щоб дивитися, як він покидає мене, залишаючи наодинці з розбитим серцем, я тікаю у свою кімнату. Закриваю за собою двері, повільно сповзаючи по холодній стіні. Її поверхня здається шорсткою й чужою, як і весь цей будинок тепер.

Гучний звук зачинення вхідних дверей пронизує тишу, наче постріл. Усе. Це кінець. Його більше тут немає. Я притискаю долоні до вух, намагаючись заглушити цей звук у голові, але марно. Він лунає знову і знову, як відголос порожнечі, що тепер заповнила мою душу.

Сльози течуть самі собою, і я не можу їх зупинити. Душа рветься від болю та образи, від невимовної туги за тим, що здавалося незламним. Я довіряла йому. Довіряла, як собі. Дійсно вірила, що Марк завжди розуміє мене. Мій стан. Мої страхи. Мої бажання. Раніше так і було. Колись… Але все змінилося.

Він став іншим. Мужнім, впевненим у собі чоловіком, якому тепер байдуже на дівчисько, що мешкає у сусідній кімнаті. Дівчисько, яке по вуха в нього закохане.

Моє тіло починає тремтіти від цих думок. Як я могла дозволити собі так глибоко впасти? Чому я не втримала дистанцію? І чому я все ще сподіваюся?

Та раптом… раптовий гучний звук вхідних дверей перериває потік моїх думок.

Мої очі широко розплющуються, а тіло завмирає в очікуванні. Марк! Він повернувся!

Груди наповнює хвиля тепла, а легка посмішка з’являється на моєму обличчі, змиваючи сліди сліз. Я відразу відчуваю, як стає легше дихати. Серце пришвидшує свій ритм, і в голові лунає тільки одне: він зрозумів! Він повернувся до мене!

Нехай кричить, нехай знову читає мені лекції, нехай навіть буде холодним і відчуженим. Але буде поруч. Поруч зі мною. І це важливо. Ні, це життєво необхідно.

Не гаючи ні секунди, я різко відчиняю двері кімнати й лечу сходами вниз. Серце б’ється так шалено, що здається, воно от-от вирветься з грудей. Передчуття майбутньої зустрічі захоплює кожну клітинку тіла.

Я ледве стримую себе від бажання покликати його. Хочу побачити його обличчя, відчути знайому напругу в його погляді, навіть якщо в ньому буде гнів.

Але як тільки мої ноги торкаються підлоги вітальні, я завмираю.

Переді мною, біля вікна, стоїть силует. Не його. Хоч і знайомий, цей вигляд зовсім не той, на який я чекала.

Холодна хвиля пробігає моєю спиною, змушуючи волосся на руках стати дибки. Моє серце, яке тільки-но шалено билося від надії, тепер завмирає. Пальці німіють, і я раптом усвідомлюю, що не можу зрушити з місця.

Силует повільно повертається до мене.

Мій подих обривається, а легені стискає так, ніби в кімнаті зовсім немає повітря. Усі думки зникають, залишаючи тільки одне відчуття — тваринний страх.

Тепер я не можу ні дихати, ні рухатись. Лише спостерігаю, як він повертається до мене. Його обличчя, висвітлене слабким світлом із вікна, здається хижим і жорстким.

Я відкриваю рот, щоб щось сказати, але жодного звуку не виходить. Лише відчуття, як серце гупає в грудях, розриваючи тишу мого власного внутрішнього світу.