Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Флоренс хапає свій плащ і речовий мішок і біжить з будівлі госпіталю. Поранені кричать, благають, просять, лаються. «Заради бога, не залишайте нас!» Хтось хапає Флоренс за край одягу. Вона відчіплює його руку. І відступає разом з іншими вибоїстою дорогою. Стоїть теплий, сонячний весняний день, але світло дивним чином приглушене. Цистерни з нафтою за містом починають горіти, і в повітрі клубочиться густий чорний дим[99].

У цей час Володимир Літтауер перебував у таборі, в десяти кілометрах на північний захід від Петрограда[100], куди його полк було відправлено на відпочинок. Після боїв середини квітня на передовій від полку залишилася лише одна третина, і багато коней стали непридатними для фронтової служби. Зустріч з великим містом, де панував мир, схвилювала його. Він пише:

Було досить дивно бачити самого себе серед людей, які не звикли стріляти або перебувати під обстрілом. Багато хто з них дивилися на війну, як на серію геройських вчинків і насправді навіть не могли уявити собі, що вона здебільшого означала бути втомленим, невиспаним, брудним і досить часто голодним. Армійська приказка «На війні кожен либонь нудьгує, либонь боїться» ще не досягла Санкт-Петербурґа [101] . Мої невигадливі розповіді залишали людей байдужими.

49

Другий тиждень травня 1915 року

Лаура де Турчинович бачить в Сувалках військовополоненого зі шматком хліба

Лаура чує, як медсестра-німкеня кричить комусь, щоб той негайно припинив. Крики не змовкають, і Лаура йде поглянути, що там сталося. Виявляється, російський військовополонений копирсається в купі смердючого лікарняного сміття. Його не зупиняють протести медсестри. Він нишпорить далі.

Частина великого будинку Лаури де Турчинович пристосована під імпровізовану лікарню для жителів міста, хворих на тиф. Вона й сама часто там працює. Будівлю захищають оголошення, що попереджають про тиф. Вона сама захищена російською формою сестри Червоного Хреста, яку носить. (Самотній жінці не завжди приємно пересуватися вулицями, заповненими людьми у формі, особливо коли пияцтво стало звичайним явищем.) Прикриваючись Червоним Хрестом, вона почала давати деякі доручення голодним російським військовополоненим, які перебувають у місті як робоча сила. Зокрема, вони перепоховали чотирнадцять трупів солдатів, закопаних у неї в саду під час осінніх боїв.

Особливо погано на неї вплинуло видовище російських військовополонених і те, як з ними поводилися. Це були виснажені, голодні, брудні, обірвані, сповнені паразитами, часто хворі люди. Вони мешкали в жахливих умовах, і з ними нелюдяно поводилися. Але найгірше бруду, ран і лахміття був той факт, що вони були майже без винятку відпрацьованим людським матеріалом, зламаними людьми, які втратили будь-яку надію, які у своєму мовчазному, покірному стражданні позбулися частини своєї людської сутності та перетворювалися на тварин, на речі[102]. Це вражало Лауру до глибини душі. Вона допомагала їм як тільки могла.

Медсестра-німкеня продовжує кричати, а російський військовополонений копирсається в купі. Нарешті він щось знаходить. Лаура бачить, що це заляпаний окраєць хліба. Росіянин переможно показує його своїм товаришам. Потім починає їсти. Медсестра-німкеня обурюється. Як можна їсти таке? Хіба він не розуміє, що цей шматок хліба може зробити його хворим, навіть смертельно хворим? Полонений продовжує їсти.

Лаура обурена. Вона звертається до медсестри. Хіба вона не може дати йому щось більш придатне для їжі? Німкеня вагається, не знає, що робити. Один з німецьких асистентів у формі втручається у суперечку. Він зникає, а потім повертається з великою тарілкою супу, жирного, гарячого, чудесного супу, у якому плавають шматочки справжнього м'яса. Російський військовополонений пожадливо їсть.

За три години він помер.

Його організм не витримав цього раптового насичення.

50

Середа, 12 травня 1915 року

Вільям Генрі Докінз убитий на півострові Галліполі

Можна поставити запитання: «Що дошкуляло йому більше: важка робота на березі чи зубний біль?». Швидше за все, перше. Докінз був дійсно відповідальним і відданим своїй справі офіцером. Але візити до лікаря свідчать про те, що зубний біль дошкуляв йому. Він супроводжував його життя як постійний фон, деяка розвага, фільтр[103]. Його відчуття цих днів — дивна суміш епічної величі й окремих дрібниць, — як завжди, між ними була якась порожнеча. Іноді він забував такі прості речі, як, наприклад, який сьогодні день тижня.

З того часу, як вони два тижні тому висадилися на берег, стояла чудова погода, хоча ночами було холодно. Але позавчора почав накрапати дощик. Він тривав. Між берегом і окопами на пагорбах увесь час пересувалися маси людей і коней. Утоптані дороги розвезло від дощу. Цією сльотою, в слизькій, вузький глині було важко ходити. Вільям Генрі Докінз і його капрал спали в печері на схилі пагорба. Єдиним предметом обстановки в ній було напіврозвалене крісло, що кілька днів тому прибило до берега і в якому Докінз тепер іноді сидів, віддаючи накази. Цього ранку, прокинувшись, він побачив, що знову дощить.

Усі розуміли, що велика операція опинилася на межі провалу.

Лише в двох місцях союзникам удалося створити справжні плацдарми. У самому низу, на південному краю півострова, і тут, у західній частині Галліполі, поблизу Габа-Тепе[104]. Проте Докінз разом з іншими висадилися не там, де потрібно, майже в кілометрі на північ від місця призначення. Їм пощастило, адже османська оборона тут була надзвичайно слабкою. Пояснювалося це тим, що місцевість була дуже кам'янистою і туркам здалося неймовірним, щоб союзники висадилися саме тут[105]. Як наслідок, нападники зуміли пристати до берега без особливих втрат, але з неймовірними зусиллями просувалися через хитромудрий лабіринт ущелин, порослих чагарником, і крутих скелястих обривів, що спускалися до берега. Коли турецька піхота, спішно послана сюди, прибула на місце і зробила перший — у довгій низці інших — лютий контрнаступ, то австралійські й новозеландські роти відступили на два кілометри вглиб півострова. Десь там все і завмерло, немов глузливе відображення нерухомого Західного фронту. І як у Франції та Бельгії, наступи і контрнаступи почали чергуватися, доки обидві сторони, виснажені, запеклі, не усвідомили, що противник непохитний, після чого