Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Має бути межа!

— А хотів.. хотів, щоб від мене відстали всі: коли до вас батько приїхав до мене деякі лізли з питаннями, хто він, чи мій Володимир син?

          Опа…я в шоці..Чому, якщо до людей я привітна, то ніс їм всюди встромити треба? Мають же бути межі! Мають! Між чиєюсь цікавістю та її наслідками для іншого. Вже навіть не кажучи, про право кожного на особисте життя. 

          Як з таким можна лізти до людини, що й так ні з ким не спілкується? Чи чекали, що кожному з них отак просто душу враз почне вивертати? Це ж тупо! Егоїсти! Чи це просто підле таке намагання підійти і вколоти? Бо це саме і вийшло! Невже вам це було треба, люди? 

         Важко так думати про наших військових.. Робили й не думали. Погані то звички - комусь на потіху про інших казати, питати без дозволу. Аби лиш в своє життя не дивитись. Не роблять такого щасливі люди. Нещасних прощаю. Але не приймаю.

— Пробач, моє Сонечко, — мало не плачу, — не знала, що вони й тебе цим діставали. Коли нас не було?

— Так..

— Ну, от бачиш, якби згодився познайомитися і поїхав з нами до лісу чи хоч не ховався від мене, то цього б не змогли зробити. Або подумали б, що це твій якийсь друг приїхав. А так сам обрав відсторонитися, ніби ти зайвий. Хоч для нас з Володимиром зовсім, чуєш? Зовсім! Не так!

— Може, твоя й правда, — щастя, хоч не сперечається, розумний мій хлопчик. 

      Треба зайнятись підвищенням його самооцінки, щоб не був такий чутливий до слів і питань кожного навколо.

— А знаєш, Андрію, я тебе просто обожнюю, бо ти не такий, як інші. Ти єдиний ніколи не перетинав моїх кордонів без дозволу. Ніколи не ліз, куди не запрошували. От тому Сергій і деякі інші в принципі шансів не мали від мене щось більше отримати, ніж звичайнісіньке співчуття та вдячність, повага до захисника. Хотіли, можливо, хтось. Але не мали точно. От, може, і злились, що їм не світило. І зрозуміти так й не змогли, чому саме тебе обрала. 

           Вже не засмучуюсь, всміхаюсь.

— Тебе обрав Володимир, не я. Я ж роками усім відмовляла. А от прийняла рішення сина — і таким чином обрала найкращого! Найпрекраснішого: і зсередини, й зовні! Це ти!  Чуєш, Андрію?

— Чую, кохана!

       Тепер розумію, чому навіть не всі інші військові входять в коло довіри один одного, не кажучи вже про цивільних. Лиш ті, з ким об'єднані спільною метою разом боролися, лиш ті, хто довів свою вірність і переймався твоїм виживанням, а не твоїм особистим життям і твоїм болем, щоб використати його як ніж, встромивши у серце. Одна форма не робить побратимами. Навіть для мене тепер правила бою набувають геть іншого значення, хоч і спочатку здавалися досить зрозумілими та обґрунтованими. Шкода лише, що одразу мені він там це не сказав. Полегшила б одразу його стан. І радо б спитала кожного цікавого, нащо то було? А може хоч хтось би визнав помилку? Може, дурна я, але не перестаю сподіватись на краще в людях.

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot