Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Нічого, — Мільва стенула плечима, знову кахикнула. — Я нє вмію рахувати так добре, як ти. А читати й писати нє вмію взагалі. Я дурна, проста діваха з села. Ніяка я для тебе нє компанія. Ані товариш для балаканини.

— Не говори так.

— Але ж то правда, — вона раптом відвернулася. — Нашо ти мені оті милі й дні вирахував? Аби я тобі шо порадила? Додала наснаги? Відігнала твій страх, приглушила жаль, шо рве тебе гірше, аніж біль у зламаній кістці? Нє вмію! Тобі кого іншого тре’. Тої, про яку Любисток плескає. Мудру, вчену. Кохану.

— Любисток — базіка.

— Авжеж. Але часом діло базікає. Повертаймося, хочу я ще напитися.

— Мільво?

— Чого?

— Ти ніколи не говорила, навіщо ти вирішила поїхати зі мною.

— А ти ніколи нє запитував.

— Питаю зараз.

— Зараз уже пізно. Зараз я вже й сама нє знаю.

* * *

— Ну, ось і ви, нарешті, — зрадів їхньому приходу Золтан, вже явно зміненим голосом. — А ми оце тут, уявіть собі, вирішили, що Регіс рушить із нами у подальший шлях.

— Правда? — відьмак глянув на цирульника уважно. — І звідки це раптове рішення?

— Пан Золтан, — не опустив очі Реґіс, — дав мені зрозуміти, що околиці мої огорнула війна, значно серйозніша, ніж це випливало із розповідей біженців. Повертатися туди було б дурнею, та й лишатися у цій пустці не здається мудрим. Самітній шлях — також.

— А ми, хоч і зовсім тобі незнайомі, схожі на тих, із ким шлях — безпечний. Вистачило тобі одного погляду?

— Двох, — відповів із легенькою посмішкою цирульник. — Один на жінок, якими ви опікуєтеся. Другий — на їхніх дітей.

Золтан гучно відригнув, зашкріб мензуркою об дно цеберка.

— Зовнішність оманлива, — пожартував. — Може, ми маємо намір продати тих баб у неволю? Перціфалю, зроби щось із цим апаратом. Відкрути трохи затвор чи щось. Хочемо напитися, а тече, наче кров з носу.

— Охолоджувач не впорається. Продукт буде теплим.

— Не зашкодить. Ніч холодна.

Теплий самогон різко стимулював бесіду. Любисток, Золтан і Перціфаль зарум’янилися, голоси їхні змінилися ще більше — у випадку поета й гнома можна було вже говорити про легке белькотіння. Зголоднівши, товариство жувало холодну конину й гризло знайдені у хаті корені хрону, роняючи сльози, бо хрін був настільки ж міцним, як і самогон. Але додавав вогню дискусії.

Регіс раптом проявив здивування, коли виявилося, що фінальною метою подорожі не є анклав масиву Магакам, одвічна й безпечна резиденція ґномів. Золтан, який став іще говіркіший, аніж Любисток, заявив, що до Магакаму він не повернеться ні за яких умов, і дав волю своєму незадоволенню стосовно пануючих там порядків, особливо політики й абсолютної влади старости Магакаму й усіх ґномських кланів, Брувера Гоґа.

— Старий гриб! — кричав він і плюнув у жерло печі. — Глянеш і не знаєш, живий чи опудало. Майже не рухається, і добре, бо пердить при кожному русі. Неможливо зрозуміти, що він говорить, бо борода з вусами у нього склеїлися засохлим борщем. Але усім управляє, всім і всіма, всі мусять танцювати, коли він заграє…

— Однак важко сказати, що політика старости Гоґа погана, — втрутився Регіс. — Це дякуючи його рішучим діям ґноми від’єдналися від ельфів і вже не б’ються разом зі скойа’таелями. А дякуючи цьому припинилися погроми і не дійшло до карної експедиції на Магакам. Поступливість у взаєминах із людьми дає хороший врожай.

— Та хрін там, — Золтан вихлебтав мензурку. — У справі білок старому грибу не йшлося про жодну надійність, лише про те, що забагато молодих кидало роботу у копальнях і кузнях, приєднувалося до ельфів, аби у командо отримати свободу та трохи чоловічих пригод. Коли те явище виросло до розмірів проблеми, Брувер Гоґ узяв молокососів у жорсткі кліщі. В жопі він мав убитих білками людей і хєр клав на репресії, що через те могли впасти на ґномів, у тому числі й на ваші славетні погроми. Щодо тих останніх, йому до них і діла не було, бо ґномів, які осіли у містах, уважає він відщепенцями. Що ж до загроз карних експедицій на Магакам, то ви мене не смішіть, мої милі. Ніякої загрози не було й немає, бо жоден із королів не насмілиться торкнутися Магакаму хоча б пальцем. Скажу вам більше: навіть нільфгардці, якби вдалося їм заволодіти навколишньою рівниною, Магакаму торкнутися не наважаться. Знаєте чому? Я вам скажу: Магакам то сталь. І неабияка. Там є вугілля, там є магнетитові руди, незчисленні поклади. Всюди в інших місцях — один мотлох.

— І техніка є у Магакамі, — втрутився Перціфаль Шуттенбах. — Гутництво та металургія! Великі печі, не якісь там засрані горни. Водяні та парові молоти…

— Тримай, Перціфалю, ковтни собі, — Золтан подав гному знову наповнену посудину. — Бо ти нас занудиш тією технікою до смерті. Про техніку всі знають. Але не всі знають, що Магакам сталь експортує. До королівств, але й до Нільфгарду також. А якщо нас хто хоча б пальцем торкнеться, ми знищимо майстерні й заллємо копальні. І тоді — бийтеся, люди, дубовими палицями, кременями та віслючими щелепами.

— Наче ти такий затятий щодо Брувера Гоґа і порядків у Магакамі, — зауважив відьмак, — і раптом починаєш говорити «ми».

— А й вірно, — запально підтвердив ґном. — Адже є щось таке, як солідарність, ні? Признаюся, що трохи і мене гордість розпирає, що ми мудріші за пихатих ельфів. Ви ж не заперечуватимете? Ельфи пару сотень років удавали, що вас, людей, узагалі немає. У небо дивилися, квіточки нюхали, а при вигляді людини відвертали накрашені очки. А коли виявилося, що це нічого не дає, раптом отямилися і схопилися за зброю. Вирішили вбивати й дати вбити себе. А ми, ґноми? Ми пристосувалися. Ні, не дали ми себе підкорити, нехай вам те не мариться. То ми собі вас підкорили. Економічно.

— Правду кажучи, — відгукнувся