Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Та й вірно! У ваших містах можна цілком файно жити.

— Навіть у гетто? — Любисток перевів подих після ковтка дистиляту.

— А що поганого у гетто? Волію мешкати серед своїх. Навіщо мені інтеграція?

— Аби ви нас до цехів допустили, — Перціфаль витер ніс рукавом.

— Урешті-решт, кудись — та допустять, — із переконанням сказав ґном. — А ні — то будемо партачити чи закладемо нові цехи, а там нехай вирішує здорова конкуренція.

— А втім, у Магакамі безпечніше, ніж у містах, — зауважив Регіс. — Міста можуть у будь-яку мить піти за димом. Розумніше було б перечекати війну у горах.

— Кому воля, той нехай туди йде, — Золтан черпнув з цеберка. — Мені миліша свобода, а у Магакамі її не отримаєш. Не уявляєте собі, як виглядає влада старого. Він останнім часом узявся за регуляцію справ, так би мовити, суспільних. Наприклад: чи вільно носити підтяжки, чи ні. Їсти коропа відразу чи чекати, поки холодець захолоне. Чи гра на окарині відповідає нашим багатовічним ґномським традиціям, чи ж то згубний вплив гнилої і декадентської культури людей. Через скільки років роботи можна скласти клопотання про виділення постійної дружини. Якою рукою підтиратися. На якій відстані від копалин дозволено свистіти. І тому подібні справи із життєво важливим значенням. Ні, хлопці, я не повернуся під гору Карбон. Не маю бажання провести життя у копальні. Сорок років унизу, якщо раніше не пердне метан. Але ми вже маємо інші плани, вірно, Перціфалю? Ми вже собі забезпечили майбутнє…

— Майбутнє, майбутнє… — гном випив мензурку, вишмаркався і глянув на товариша вже трохи затуманеним оком. — Не кажемо «гоп», Золтане. Бо нас ще можуть схопити, і тоді наше майбутнє — то мотузка… Або Дракенборг.

— Рота стули! — гарикнув ґном, дивлячись на нього грізно. — Розбалакався!

— Скополамін, — тихо буркнув Регіс.

* * *

Гном теревенив небилиці. Мільва сиділа похмура. Золтан, забувши, що раз він це уже робив, розповідав усім про Гоґа, старого гриба, старосту Магакама. Ґеральт, забувши, що вже раз те вислухав, — слухав. Регіс слухав також і навіть додавав коментарі, аж ніяк не збентежений тим, що залишається єдиним тверезим у міцно вже піддатому товаристві. Любисток бренькав на лютні й співав:

Не дивує, що вродливі пані горді вельми,

Адже дерево високе, їй-їй, як ті скелі.

— Ідіот, — прокоментувала Мільва.

Любисток не переймався.

Та і з панною, і з древом просто раду дати,

Перехилиш, ріжеш дуба — і ніщо не вадить.

— Кубок… — белькотів Перціфаль Шуттенбах. — Келих, значить… З одного шматка молочного опалу вирізаний… От такий великий. Знайшов я його на вершині гори Монсальват. Край мав усіяний ясписами, а ніжка була із золота. Справжнє диво…

— Горілки йому більше не давайте, — сказав Золтан Хівай.

— Стривай, стривай, — зацікавився Любисток, також трохи заплітаючись. — І що сталося із тим легендарним келихом?

— Виміняв я його на мула. Треба мені було мула, аби перевезти вантаж… Корунди й кристалічне вугілля. Мав я того… Е-е-е… Цілу купу… Ииип… Вантаж, значить, важкий, без мула — нікуди… На холеру був мені той кубок?

— Корунди? Вугілля?

— Ну, по вашому — рубіни й діаманти. Дуже… ииип… придатні.

— Я думаю.

— Для свердел і напилків. Для підшипників. Мав я того цілу купу…

— Чув, Ґеральте? — Золтан махнув рукою і, хоча сидів, мало не перекинувся від того махання. — Малий, тож швидко нажлуктився. Купа діамантів йому сниться., Стережися, Перціфалю, щоби сон той тобі не справдився! У половині. Тій, що без діамантів!

— Сни, сни, — забелькотів знову Любисток. — А ти, Ґеральте? Знову бачив сни про Цірі? Бо треба тобі, Регісе, знати, що Ґеральт має пророчі сни! Цірі — то Дитя Несподіванка, Ґеральт із нею пов’язаний узами призначення, тому бачить її у снах. Треба також тобі знати, що ми до Нільфгарду їдемо, аби відібрати нашу Цірі у імператора Емгира, який її вкрав. Але не дочекається, сучий син, бо ми її відіб’ємо — він і озирнутися не встигне! Сказав би я вам більше, хлопці, але то таємниця. Страшна, глибока і похмура таємниця… Ніхто не може про те довідатися, розумієте? Ніхто!

— Я нічого не чув, — запевнив Золтан, нахабно дивлячись на відьмака. — Хіба мені вуховертка у вухо заповзла.

— Такі вуховертки, — сказав Регіс, удаючи, що длубається у вусі, — то суща біда.

— До Нільфгарду ми їдемо… — Любисток сперся на ґнома, щоб утримати рівновагу, що виявилося помилкою. — Це, як вже казав, таємниця. Мета секретна!

— І насправді добряче прихована, — кивнув цирульник, кинувши оком на блідого зі злості Ґеральта. — Аналізуючи напрямок вашого руху, навіть найбільш недовірлива особа не здогадається про кінцеву мету.

* * *

— Мільво, що з тобою?

— Не лізь до мене, п’яний дурбецелу.

— Хе! Вона плаче! Гей, дивіться…

— Іди до дідька, кажу! — лучниця витерла сльози. — Бо дам тобі межі очі, віршомаз ти йоханий… Давай склянку, Золтане!

— Десь поділася… — пробелькотів ґном. — О, осьо. Дякую, цирульнику… А де, най його диявол, Шуттенбах?

— Вийшов. Якийсь час тому. Любистку, нагадую, ти обіцяв розповісти мені історію про Дитя Несподіванку.

— Зараз. Зараз, Регісе. Тільки ковтну… І все тобі розповім… Про Цірі, про відьмака… З деталями..

— На погибель сучим дітям!

— Та тихіше ти, ґноме! Дітей перед куренем побудиш!

— Не злися, лучнице. Тримай, випий.

— Еееех… — Любисток провів по куреню трохи затуманеним поглядом. — Ото якби мене побачила зараз графиня де Леттенгоф…

— Хто?

— Не важливо. Холера, цей самогон і справді розв’язує язика… Ґеральте, налити тобі ще? Ґеральте!

— Дай йому спокій, — сказала Мільва. — Нехай спить.

* * *

Стодола, що стояла на краю села, гуділа від музики, музика огорнула їх іще до того, як вони під’їхали, виповнила піднесенням. Мимоволі вони почали погойдуватися у сідлах коней, що їхали ступом, спершу у ритмі глухого стукоту барабана і бесетлів, потім, коли