Читати книгу - "Чотири подвиги, Сергій Оріанець"

Антуан і Софі увійшли до тьмяної кімнати на горищі, де пахло старим деревом і воском від згаслих свічок. Тіні гойдалися на стінах, ніби живі, у такт слабкому протягу, що пробивався крізь щілини вікон. Антуан жестом указав на потертий стілець перед великим дзеркалом, обрамленим потемнілим від часу деревом.

— Сідай напроти дзеркала! — сказав він тихо, але в його голосі бриніла нотка хвилювання.

Софі знизала плечима й сіла, кинувши на нього допитливий погляд. Її каштанове волосся розсипалося по плечах, а голубі очі блиснули цікавістю.

— Добре! — відповіла вона, озираючись навколо. — А де твої друзі? Чи вони будуть пізніше?

— Так, пізніше, — відповів Антуан із загадковою усмішкою, що тільки посилила її підозри. — Сядь зручніше, уважно дивись у дзеркало. Спробуй відпустити думки.

Софі хмикнула, її губи скривилися в ледь помітній усмішці.

— Ну ти точно чудик! — сказала вона, зиркнувши на нього з-під брови. — Що там дивитися? Звичайне старе дзеркало. Чи ти хочеш, щоб я побачила привидів?

— Треба зачекати, — терпляче відповів Антуан, його голос залишався спокійним, хоч пальці нервово стиснули край стола позаду нього. — Дивись уважно, не хвилюйся.

— І скільки мені на нього витріщатися?! — запитала Софі, її тон став трохи різкішим, але в очах ще мерехтів жартівливий вогник. — Сподіваюся, зв’язувати мене ти не будеш? — Вона схвильовано хихикнула, але усмішка швидко згасла. — Кричати я, звісно, не буду, але ти мене лякаєш, хлопче. Я думала, ми шукатимемо скарби, а не гратимемо в містичні ігри.

— Просто дивись у дзеркало, зосередься і не говори, — сказав Антуан, його голос став твердішим, хоч він намагався приховати власне хвилювання.

— І скільки мені ще на нього витріщатися?! — буркнула Софі, але слухняно повернулася до дзеркала, склавши руки на грудях. — Поки очі не вилізуть?

— Поки не побачиш маленькі вогники, — відповів він, і в його словах промайнула нотка передчуття.

Софі замовкла, але її пальці нервово постукували по коліну. Загадковість Антуана, що досі здавалася милим дивацтвом, тепер починала її непокоїти. Вона вдивлялася в темне скло, де відбивалися лише її власні риси й тьмяне світло кімнати. Раптом у глибині дзеркала спалахнув маленький вогник — слабкий, як іскра від свічки, але він стрімко зростав, розтікаючись по склу, мов крапля фарби у воді. Софі завмерла, її подих став поверхневим. Із мерехтіння з’явився Вортимер — його широкі плечі й суворе обличчя проступили крізь скло, наче він виринув із туману.

— Антуане!! — гримнув він, його голос прогудів, мов удар бойового рогу, наповнивши кімнату. — Що ти з собою наробив? Ох, ці ваші сучасні тренди! Де той привабливий юнак, якого я знав?

Софі різко відкинулася назад, її стілець заскрипів, а очі розширилися від шоку. Вона інстинктивно вхопилася за край сидіння, але здоровий глузд швидко взяв гору над страхом. Вона видихнула й випрямилася, хоча серце все ще калатало.

— Як ти це робиш?! — вигукнула вона, її голос тремтів від суміші здивування й захоплення. — Я зрозуміла, це не дзеркало! Це якийсь телевізор, стилізований під старовину, чи не так? Ти генеруєш це зображення через смартфон чи комп, правда? Оце круть! — Її очі заблищали від ентузіазму. — Такого я точно від тебе не чекала, Антуане. Що, плануєш шоу з фокусами?

Вона підвелася, рішуче підійшла до дзеркала й ткнула пальцем у Вортимера, ніби перевіряючи свою теорію. Той підіграв їй, театрально здригнувшись, наче йому залоскотали, і скривив обличчя в жартівливій гримасі. Але щойно її палець торкнувся скла, Софі відчула дивний електричний розряд — слабкий, але гострий, ніби статична іскра. По її тілу миттю розбіглися мурашки, а від місця дотику по дзеркалу пішли легкі круги, мов по поверхні ставка. Вона відсмикнула руку, вражено глянувши на свої пальці.

— Дивна штука, — пробурмотіла вона, насупивши брови. Її погляд метнувся до Антуана, шукаючи пояснень.

У цей момент до Вортимера приєдналися інші. З глибини дзеркала повільно проступили Леонід, Дайя й Енріке — їхні постаті, одягнені в старовинні шати, здавалися одночасно величними й примарними. Енріке всміхнувся, його очі блиснули теплом.

— Я знав, що вона зрозуміє, — сказав він м’яко, його голос був ніжним, як морський бриз.

— Зрозумію що?! — здивовано запитала Софі, її тон став різкішим. — Антуане, як ти це робиш? — Вона обійшла дзеркало, обмацуючи його краї, шукаючи дроти, антену чи хоч щось, що повернуло б її до звичного світу техніки й логіки. — Де тут камера? Чи проектор?

Антуан стояв мовчки, затамувавши подих, і спостерігав за її реакцією. Її допитливість, змішана з легкою панікою, була саме тим, чого він чекав — і боявся. Нарешті він ступив уперед і тихо сказав:

— Будь ласка, сядь, думаю, ти вже готова почути правду.

— Яку правду? — Софі зупинилася, її руки завмерли на рамі дзеркала. Вона повернулася до нього, і в її очах промайнула суміш скептицизму й тривоги. — Ну ти й чудик! — додала вона з нервовим смішком, намагаючись заспокоїтися. — Гаразд, давай твоє пояснення, — вона сіла назад на стілець, склавши руки й уважно дивлячись на Антуана.

Перед нею в дзеркалі стояли чотири велетні в стародавніх костюмах — наче актори з історичного театру чи музею, але їхня присутність була надто реальною, щоб бути просто жартом.

Антуан глибоко вдихнув, його голос став низьким і серйозним.

— Це не фокус, Софі. Це магія, — почав він, і його слова повисли в повітрі, важкі, як камені. — Те, що ти бачиш, — це справжні люди, ув’язнені в задзеркаллі.

Софі завмерла, її усмішка зникла, а в грудях заколотилося серце. Слова Антуана налякали її більше, ніж вона хотіла визнати. Розіграш? Божевілля? Чи, може, він справді затягує її в якусь дивну гру розуму? Вона вже підвелася, щоб піти, але Антуан швидко ступив до неї, його рука м’яко торкнулася її плеча.

— Зачекай, будь ласка, — попросив він, його голос тремтів від щирості. — Дай мені трохи часу все пояснити.