Читати книгу - "Бог ніколи не моргає"

Про перший рік боротьби я майже нічого не пам’ятаю. Поки я відійшла від операції, прийшов час для чотирьох курсів хіміотерапії. Моє волосся щойно почало відростати, а мені призначили шість тижнів опромінення. Поки я оклигала від усіх цих процедур, пішов другий рік мого лікування. Саме тоді до мене дійшло. Дідько, у мене був рак.

Такі страждання й випробування, як рак чи розлучення, втрата здоров’я, достатку чи коханої людини, можуть або вбити вас, або зробити сильнішими. Рак додавав мені сил щоразу, коли ставив на коліна. За місяці лікування бували моменти жахливого відчаю, коли я вже ладна була опустити руки.

Але врешті-решт рак зробив мене сильнішою. Нежить? Грип? Розтягнення м’язів? Не біда! Тепер у мене інакше ставлення до подібних речей. Біль? Байдуже! Страх? Начхати! Колись я боялася писати колонки. Те, що інші називають творчою кризою, я називаю боротьбою з чистим аркушем. Сумніви і страхи завжди долали мене. А тепер у мене немає ніяких рамок і я більше не мушу ходити навшпиньках. Я говорю те, що думаю, і не жалію про жодне слово, я більше не боюсь і не стримую себе. Якщо не скажу цього зараз, то коли?

Дочка постійно нагадує мені, чому так важливо розповідати про те, що я вижила. Це не лише мій обов’язок, про це мають розповідати ще десять мільйонів американців, які теж подолали рак. Щодня хтось дізнається про свій невтішний діагноз. Перша реакція — сльози. А потім ви починаєте ставити запитання, відповіді на які воліли б не чути: «Чи це виліковне? Які є ліки? Як далеко це все зайшло?»

А насправді вас цікавить лише одне: «Скільки мені залишилося жити?»

Та цього ніхто не знає напевне.

Я пішла на все — операцію, хіміотерапію, опромінення. А потім ще одну операцію. Я вирішила видалити обидві молочні залози, бо дізналася, що в мене генетична мутація BRCA1, яка на 87 % підвищує можливість повторення хвороби.

Життя без грудей, яке воно?

Мене надихає Одрі Хепберн. Тепер я захоплююся гімнастками й балеринами. Я можу спати долілиць, і ніякі «опуклості» не відділяють мене від вишуканого простирадла. Я можу ходити без ліфчика і без грудей. Можу мати другий, третій чи четвертий розмір або ходити взагалі без ліфчика, і все це за один день. Я можу займатися спортом, бігати, стрибати, і мене більше не стискає спортивний ліфчик. Я не переймаюся, що мої груди обвиснуть, тому більше не боюся земного тяжіння.

Якби я раніше знала, як легко жити без грудей, то мені було б значно простіше прийняти рішення про подвійну мастектомію. Озираючись назад, я бачу, що це було найважчим рішенням усього мого життя. Коли груди вже видалили, дороги назад немає, немає більше сумнівів, ніяких торгів, переговорів, відкладання на потім і відмов. Рішення остаточне, і лише ви можете його прийняти, бо лише вам жити з ним до кінця життя. Це страшне й радикальне рішення, яке приймається раз і назавжди.

А тоді, одного чудового дня, воно вже не здається таким. Важливе тільки те, ким ви стали.

Перший рік я почувалася голою, фізично й емоційно. Адже не стало частини мене.

Ми живемо в культурі, одержимій грудьми. Чи не всі знаменитості мають силіконові груди. Навіть на касі в бакалійній крамниці ваш погляд зачепиться за чергове декольте. Таке враження, що на обкладинках журналів, як-от «Космополітан», проходить показ грудей. Перший рік я не могла зайти до крамниці білизни «Victoria’s Secret». Я не зносила вигляду всіх цих грудей і ліфчиків, яких більше не могла вдягти.

Відразу після операції, поки заживала рана, я не могла носити накладні груди. Пуста грудна клітка — це відчуття було дуже дивним. Мої подушечки, мої м’якенькі горбочки, мій щит — усе зникло. Я почувалась оголеною і вразливою. Я сумувала за своїми грудьми. Частенько, приймаючи пінну ванну, я збирала піну, накладала її на пусту грудну клітку і намагалася пригадати, який вигляд мали мої груди, якими вони були на дотик. З часом ці спогади зовсім стерлися з моєї пам’яті. Та це тільки на краще, бо я більше не порівнюю себе колишню з собою теперішньою. Є просто я.

Час від часу груди нагадують про себе. З’являються якісь примарні відчуття, потім зникають. Інколи ні з того ні з сього мені здається, що в мене знов є груди — я відчуваю їхню вагу. Тоді я шукаю їх під ліфчиком. Але ні, немає.

Я ношу накладні груди майже щодня. Замість імплантатів у мене вставки. Трохи незвично щодва роки ходити до лікаря по рецепт на нові груди. Одна вставка коштує триста доларів, але більшість витрат покриває медичне страхування. Їх вставляють у чашечки спеціального ліфчика для тих, хто пройшов мастектомію. Вони наповнені силіконом і погойдуються та підстрибують, як справжні.

Перед операцією я розмовляла з жінками, які носять накладні груди, і вони порадили мені прийняти ці накладки як частину свого тіла. Спершу це було непросто. Вони парили і здавалися важкими й фальшивими. Та одного разу, коли я бігла сходами донизу, вони підстрибували як справжні, як мої колишні груди. З того дня ми заприятелювали, і я навіть дала їм імена — Тельма і Луїза. Вони здаються м’якими й природними, коли я когось обіймаю. Вони завжди пружні і не обм’якають, коли я лягаю. Та я досі остерігаюся котів, брошок і корсажів — не хотілось би, щоб із накладок несподівано витік силікон.

Накладні груди додають мені форм — це подобається і мені, і Брюсові, та й одяг сидить краще. Коли я не ношу накладок, то виглядаю такою пласкою, що мене навіть питають, чи я, бува, не схудла.

До операції я читала, що багато жінок відновлювали свої груди, щоб ніщо не нагадувало їм про пережите. Це їхній вибір. А я не вважаю, що пуста грудна клітка чи накладні груди нагадуватимуть мені про рак чи мою втрату. Адже дві молочні залози — це далеко не все, що робить вас жінкою. Набагато важливішою є величина серця й душі. Щоб бути жінкою, мамою, дружиною, сестрою, дочкою, племінницею, тіткою, бабусею, хрещеною, письменницею, подругою і коханою, вам не потрібні груди. Вам потрібне життя.

Я не стала менш жіночною, навпаки, зараз почуваюся жінкою навіть більше, ніж раніше. Я добралася до серцевини, відкинувши всі шкаралупи, дісталася до глибини свого єства. Тепер я набагато