Читати книгу - "Острів Дума"

Мені знову згадалися мультики про Марафонця — крижаний чай корпорації «Акме»[116]. Біп-біп! Авжеж, заразом пригадався й кран, котрий через поламаний біпер, що не вмів робити біп-біп, наробив мені лиха, і тут же я побачив себе Вайлі Койотом в кабіні мого розчавленого пікапа, очі вирячені від здивування, обтріпані вуха стирчать у різні боки, а з їх кінчиків куриться дим.

Отут вже й мені настав гаплик. Я почав реготати так затято, що аж покотився кубаря зі свого стільця, гепнувшись на пісок поряд з Ваєрменом... проте також не поворухнув бокал, котрий так і стирчав абсолютно вертикально, мов недопалок у піщаній урні. В мене вже не було сили реготати, але я реготав. Сльози бігли мені по щоках і світ почав танути в очах від дефіциту кисню в мозку.

Ваєрмен, не перестаючи підвивати, поповз накарачках за своїм втеклим столом. Простягнув руку, намагаючись вхопити його за ніжку, але стіл відплигнув далі, ніби відчувши наближення ловця. Ваєрмен зарився лицем у пісок і, відпльовуючись, не переставав сміятися. Я перекотився на спину й хапав ротом повітря, ледь не зомліваючи, але не в змозі припинити регіт.

Отак я й познайомився з Ваєрменом.

— 3 —

Через двадцять хвилин стіл стояв на старому місці. Усе виглядало майже пристойно, але кожен наш позирк на парасольку провокував напади хихотіння. Вона, з одним прорваним клином, криво стирчала над столом, нагадуючи п’яницю, що намагається прикинутись тверезим. Уцілілий стілець Ваєрмен підсунув ближче до торця дерев’яного хідника і на моє наполягання сам сів на ньому. Я сидів просто на хіднику, хоча тепер позаду мене й не було спинки, звідти мені буде легше (не кажучи вже про елегантність) підвестися. Ваєрмен запропонував принести повний глечик. Я сказав, що не варто турбуватися, але погодився розділити з ним чай з того дивом уцілілого бокалу.

— Тепер ми брати по воді, — заявив він, коли ми допили.

— Це якийсь індіанський ритуал? — спитав я.

— Та ні, це з «Чужинця у чужій землі» Роберта Гайнлайна[117]. Хай благословенна буде пам’ять про нього.

Мені спало на думку, що я жодного разу не бачив його з книжкою на цьому смугастому стільці, проте я промовчав. Чимало людей не читають на пляжі; від відблисків яскравого світла, буває, болить голова. Я симпатизував людям з головним болем.

Він знову почав сміятися. Прикривав собі рота обома руками — як дитина — але сміх проривався назовні.

— Досить, Господи, досить. У мене вже всі м’язи черева болять.

— І в мене теж, — підпрігся й я.

Якийсь час ми мовчали. Бриз того дня доносив нам від Затоки прохолодну свіжість з печальною ноткою солі. Парасоля лопотіла проріхою. Темна пляма на піску, де вилився чай з глека, була вже майже сухою.

Він тихо заіржав.

— Ти бачив, як стіл намагався втекти? Стіл, курво!

Я теж пирснув. Стегно мені пекло і м’язи на животі боліли, але як для людини, що мало не досміялася до втрати свідомості, почувався я пречудово.

— Алабамо, втікай, — промовив я.

Він кивнув, не перестаючи струшувати пісок з обличчя.

— «Вдячний мертвяк»[118], 1979 рік, чи близько до того. — Відтак усміхнувся, почав знов-таки хихотіти, хихіт його став сміхом, а той наново перейшов у дикий регіт. Він тримався за черево й стогнав. — Не можу, нема сили зупинитися, але ж... Наречена Хрещеного Батька! Господи-Ісусе! — І так його трусило й далі.

— Ти ж їй не скажеш, що я таке бевкнув? — спитав я.

Він перестав сміятися, але посмішка на губах залишилася.

— Я обережний, мучачо. Проте... це тобі навіяв її капелюх, авжеж? Той її великий солом’яний капелюх. Як у Марлона Брандо[119], коли він грається в садочку з дитинчам.

Насправді мене тоді вразили її кеди, але я кивнув, і ми ще трохи посміялися.

— Якщо ми зарегочемо, коли я вас знайомитиму, — реготнув він (либонь від самої думки про те, як ми зарегочемо; істерика ж бо не минається легко), — то скажемо, що згадали, як піді мною луснув стілець, добре?

— Добре, — погодився я. — А що ти мав на увазі, кажучи, що вона і є кимось на кшталт цього?

— Ти й справді не знаєш?

— Без поняття.

Він показав рукою на Велику Ружу, дім звідси виглядав крихітним. Далеченько буде йти назад.

— Як вважаєш, хто володіє твоїм будинком, аміго[120]? Звичайно, я розумію, що за проживання в ньому ти заплатив якомусь агенту або компанії з оренди курортної нерухомості, та чи відомо тобі, на чиєму рахунку осіли твої грошенята?

— Здогадуюсь, що на банківському рахунку міс Істлейк.

— Саме так. Міс Елізабет Істлейк. Зважаючи на її вік — вісімдесят п’ять — можеш називати її Старенька Міс. — Його знову почав розбирати сміх, він струснув головою і промовив: — Я мушу перестати. Втім, щиро скажу, давненько вже я не мав нагоди з чогось так від пуза нареготатися.

— Та й зі мною та сама історія.

Він подивився на мене — безрукого, з одного боку зшитого на живу нитку — і кивнув. Відтак ми просто мовчки дивилися на Затоку. Я давно знав, що до Флориди люблять приїздити люди старі або хворі, бо тут увесь рік доволі тепло, а зараз подумав, що Мексиканська затока[121] теж грає в цім якусь роль. Просте споглядання спокійної осяяної сонцем площини само по собі зцілює. Це велика річ Затока, хіба ні? Достатньо велика, щоб чимало чого скидати в неї, спостерігаючи, як воно зникає.

За якийсь час Ваєрмен промовив, вказуючи великим пальцем собі через плече на білі стіни під помаранчевою черепицею.

— А хто володіє будинками, що розташовані між оцим та твоїм, як ти вважаєш? Цей, між іншим, на плані графства позначено як Гніздо Чаплі, але я його називаю El Palacio de Asesinos.

— Ти хочеш сказати, що вони теж належать міс Істлейк?

— Саме так, — підтвердив