Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

Весь день він тинявся навколо городища, намагаючись побачити Болеславу або Кудряша, і все марно. І сам лаяв себе за те, що виявився таким недалекоглядним і не додумався заздалегідь умовитися з ними про зустріч.

Дивним йому здалося його рідне городище. Зазвичай життя довкола нього так і вирувало, народ метушився у своїх буденних справах і турботах. А нині якщо хто й виходив за ворота, то тільки в супроводі збройних чоловіків. Та й від городища далеко не відходили.

«Що ж у них там сталося?» — дивувався Чеслав.

Тоді він вирішив піти до Мари. Стара хоч і жила вигнаницею, але завжди знала, що робиться в селищі.

Діставшись володінь Мари, де панувала тиша, Чеслав переконався, що в неї немає сторонніх, і наблизився до печери. Проте й самої Мари в печері теж не було. На порозі його зустрів білий кінський череп. Він дивився на прибулого порожніми очницями й скалився оголеними різцями. У такий спосіб Мара намагалася відігнати від свого житла зайд, що могли навідатися за її відсутності. Переступивши череп, Чеслав увійшов усередину печери. Судячи з погаслого вогнища, Мара цієї ночі тут не ночувала й була далеко від свого пристановища.

«Напевно, пішла за цілющою травою й корінням», — вирішив Чеслав.

Вийшовши з печери, він несподівано для себе помітив рух гілок на протилежному боці галявини. І відразу побачив, хто крокує йому назустріч, — Криву Леду. Голова її, незважаючи на спеку, була чомусь перев’язана теплою хусткою. Але й Чеслав не залишився непоміченим.

Баба, зробивши ще один мимовільний крок, раптом зупинилася як укопана. Потім обличчя жінки вмить спотворив страх, рот її широко розкрився, і вона заверещала на всю силу свого бездонного горла. Птахи, перелякані такою пронизливою треллю, злетіли в небо з насиджених гілок. Різко повернувшись, Леда сунула свою ключку під пахву, підхопила поділ довгої сорочки й занадто швидко як для свого віку помчала геть стежкою, підкидаючи кощаві коліна. Її спритності, напевно, міг би позаздрити будь-який кінь, що досяг такого похилого віку.

Баба неслася геть, ніби за нею хтось із батогом летів, оголошуючи околиці несамовитим криком, а Чеслав із відкритим від здивування ротом дивився їй услід. Юнак не одразу й зрозумів, що це саме він став причиною такого жаху в жінки, що втекла. Він навіть оглянувся, намагаючись побачити за своєю спиною щось страшне, що могло налякати нещасну Леду. Але на галявині був лише він.

«Здуріла вона, чи що?» — почухав хлопець свою стрижену голову.

Він, звісно, терпіти не міг цю нахабну бабу, але ніколи не думав, що зможе вселити в неї такий жах.

«Напевно, остаточно з глузду з’їхала», — вирішив Чеслав, покидаючи володіння Мари.

Уже два дні кружив навколо городища Чеслав, намагаючись влаштувати таку потрібну йому зустріч, але марно. Ні Кудряша, ні Болеслави він не побачив, а навколо селища стало ще безлюдніше. І від того, що він не знав причини такого спустошення, занепокоєння мучило юнака дедалі більше.

Тонким лезом у його душу проникли смуток і тривога. Напевно, уперше за своє життя Чеслав почувався самотнім блукачем. Адже раніше, навіть ідучи на кілька днів на полювання сам, він не відчував себе самотнім, бо знав, що на нього чекають, йому є куди повертатися. А тепер, перебуваючи майже поряд зі своїми рідними й близькими, він почувався відділеним від них якоюсь невидимою прірвою, яку йому не вдавалося подолати.

Марно накручуючи кола та підходячи до селища з різних боків, він дедалі більше втрачав терпіння. Але в нього в запасі залишався ще один засіб, до якого він, син свого Роду, вдавався у скрутних випадках. Чеслав вирішив звернутися по допомогу до Великих…

Він пробрався до капища вже наприкінці дня, вирішивши, що цієї пори там буде безлюдно. З укриття, де він причаївся, йому було видно, як волхв Колобор, поклонившись ідолам Великим, вийшов зі святилища й, ненадовго заглянувши у свою хатину, що стояла трохи осторонь, покинув її, кудись поспішаючи.

Почекавши трохи, чи не з’явиться ще хто, Чеслав увійшов у капище. Підійшовши до ідолів, він поклав на жертовник принесеного зайця. Хлопець хотів добути для богів більшого звіра, та не вийшло. «Але наступного разу я добуду обов’язково!» — подумки пообіцяв він богам.

Суворо дивилися на нього Великі, і, як здалося юнакові, гнів був у їхніх очах: «Навіщо порушив волю старійшин, волю племені?! Утік!!!» А може, йому тільки здалося? Адже кому, як не їм, що відають про всіх і про все, знати його правоту?

Приклавши руки до серця, тим самим висловлюючи повагу й щирість свою, Чеслав опустився на землю перед богами. Він уже хотів висловити Великим прохання свої, коли раптово почув голоси людей, що йшли просто до капища. Йому, гнаному втікачеві, залишалося тільки одне — зникнути, щоб не потрапити на очі й не бути спійманим. Але вибратися з капища непоміченим йому тепер навряд чи пощастило б — люди були вже занадто близько, та й послухати, про що говорять його одноплемінники, здалося Чеславові корисним. Тому він, пошепки молячи богів простити його зухвалість, вирішив сховатися за ідолами, припавши до землі.

На його щастя, люди, що прийшли, зупинилися біля капища, не входячи до нього. Вони явно сперечалися між собою. По голосах Чеслав пізнав у них Зимобора й дядька Сбислава.

— Дуже вже ти хитрий, Зимоборе, усе городище під себе підім’яти хочеш, — наскакував на співрозмовника Сбислав.

— А ти нібито не того ж бажаєш? Диви, як гарячкуєш! — хрипів Зимобор. — А городищу без голови не можна — сам знаєш. Порядку не буде. У череді завжди ватажок має бути, а то розбредеться вона та й згине. Однак нехай Рада вирішить: хто гідний — того буде.

— Та знаю я, як ти обраних до себе закликаєш, медами пригощаєш, мовою солодкою тішиш, щоб за тебе стали, — покрутив руками перед носом Зимобора Сбислав.

Але слова ці Зимобора зовсім не збентежили. Зробивши крок уперед до співрозмовника, він майже вперся своїм товстим черевом у його живіт.

— А чи не того ти так переймаєшся, що й сам тим грішиш, та не надто в тебе виходить? Видно, не дуже бажають пристати на твій бік старці наші? — криво посміхнувся Зимобор. — Ваша гілка Роду поверховодила — досить. Уже терпіли волю Велимира, стиснувши зуби, але досить! І в інших воля є.

— Ой, не любив ти Велимира, Зимоборе! — з підозрою вимовив Сбислав.

— А чого мені його любити було? Я ж не баба! Він, окрім