Читати книгу - "Смарагдова планета"

Але головною метою було, звичайно, виловити з ефіру «найдикіші» передачі, недоступні нікому. Ось тоді в мене і виникла ідея під’єднатись до радіотелескопа, який побудували поблизу. У вас він не Салгірський, напевне, і не там, і не такий… Та важливо не це, а інше. Що? Ну, як же — порівняйте телевізійну антену у себе на дахові й решітку кілометр на півтора: чутливість, матінко рідна! Виловить і розсіяне на іонізованих шарах атмосфери, від телестанцій, котрі далеко-далеко за горизонтом.

Найважче нам було роздобути бунт ВЧ-кабеля та потайці прокопати канавку для нього під огорожею. Зрозуміло ж: «Заборонена зона! Входу нема!» — О, ретрогради!.. Але на те ми й хлопчаки, щоб проникати куди не слід і робити те, чого не можна, а цікаво.

Потім ловили, тішились — і передачами, які дітям забороняють дивитися, й усілякими спеціальними, котрі не кожному дорослому можна. Часто мови не розуміли і того, що показують — але життя видавалося нам наповненим. Ми ходили таємниче-гордими.

Якось нашу увагу привернула одна передача, яку транслювали щовечора. Ми спершу думали, що то багатосерійний телефільм про чортів у супероригінальній інтерпретації. Чому? По-перше, місцевість завжди показували таку, що, як то кажуть, чорт ногу зламає — скелі, урвища, провалля, громаддя валунів, а з-поміж них б’ють гейзери, якісь спіральні блискучі стовбури з гілками-пружинами й пагінцями-пружинками… Жодного рівного, прямого, плоского предмета. По-друге, персонажі — істоти ці мали по три ноги: одна відштовхувальна, на ній вони підстрибували, пересуваючись; і дві опорні, ними вони спирались на каміння, зберігаючи вертикальне положення. І на вид були симпатичними, морди наче у молодих безрогих козлів, тіла вкриті красивими пластинками, мовби великою лускою. Пластинки ці то наїжачувалися, то прилягали, при цьому виникав звук, наче гриміли кастаньєти. До речі, пластинки піднімалися не всі зразу, а хвилями — від загривка до стегон. Переважали серед них завзяті музики: всюди блиск труб, схожих у кого на горн, у кого на тромбон, у кого на бас, саксофон… або зовсім ні на що не схоже. Істоти видували бадьору музику, навіть у стрибках виконували соло — і при цьому для ритму награвали «лускою». Словом, вмерти й не встати. Нам зразу стало добре, як побачили їх.

Цілими вечорами ми просиджували перед екраном, навипередки намагалися відгадати сюжет — бодай в загальних рисах: хто наш, хто негативний персонаж, хто з ким одружиться, кого впіймають… Проте щось не дуже клеїлось. Надто багато дійових осіб, сцен, кожного разу з’являлись нові — щось второпати заськи.

Незнайомець помовчав, потім повернув до мене своє трикутне — широкий лоб, впалі щоки — лице, зблиснув антрацитовими очима:

— Але найдивовижніше, любий співрозмовнику, було те, що передачі ці запізнювалися! Настала осінь, смеркалося рано. Ми також раніше збиралися перед теликом, тримали й підганяли настройку, а «чортячі» передачі щоразу починалися пізніше. Приблизно на чотири хвилини щодня.

… І тоді я, кмітливий хлопчик, згадав, що радіотелескоп — є телескоп — а не просто антена, він у небо дивиться… Я зрозумів: чотири хвилини — час добового відставання «нерухомого неба» від нашої планети, котра обертається. Коротше кажучи, до мене дійшло: оту передачу ми ловили саме з тієї частини неба, куди був спрямований Салгірський телескоп, — із сузір’я Візничого. Виходить, оті істоти, що вкриті перламутровою лускою — мешканці тих місць!

Із хлоп’ячим відкриттям у хлоп’ячому запалі я помчав до радіоастрономів, господарів радіотелескопа, — ось, мовляв, що ми зробили і що спостерігаємо, чи не бажаєте приєднатися, перевірити, вразитись і нас похвалити?! Наївний дурник! — Незнайомець зігнувся так, що довге волосся закрило його обличчя. Обхопив голову, якийсь час так сидів, потім рвучко випростався. — Але нічого, нічого, мовчок!

ІІІ

— Я опускаю деякі животрепетні подробиці: від того, як тупотів ногами академік (шеф радіотелескопа), кричав, що ми створили перешкоди, через те всі їхні результати пішли котові під хвіст (а якщо об’єктивно зважити — результатики їхні — копійчані, коли порівняти з моїм відкриттям, — та свої, бачите) і що верзу дурниці, начитався фантастики; як обрізали й Змотали наш кабель і веліли дякувати, що не забирають телевізор… ну, й аж до огляду часів, за яких ця істина довго й важко продиралась крізь хащі — «цього не може бути тому, що цього не може бути ніколи».

Салгірський телескоп, до речі, й був споруджений для вивчення потужного потоку радіовипромінювання, що надходило від сузір’я Візничого. Потік був такої сили, що його приписували радіогалактиці, яка знаходилася в тому напрямку, але — як і належить галактикам — дуже далеко; відповідно, щоб телесигнали з багатою інформацією через мегапарсеки досягали звідти сюди, потужність їхнього випромінювання повинна бути немислимо величезною, астрономічною. Двадцять-тридцять Сіріусів, уявляєте? Проте семантологи швидко довели, що ці передачі зовсім не для нас призначались, і не для інших цивілізацій. Звичайні інформаційні й розважальні, так би мовити, для внутрішнього вжитку цими непарнокопитними пластинчастими. Який сенс? І як — адже колосальна енергія!..

Добре, коли б передачі звідти (тепер вся Земля дивилась їх) показували якусь суперцивілізацію. Аж ніяк: враження таке, що порівнюючи з нами, вони мають нижчий технічний рівень у всьому — окрім, хіба що, духової музики.

А якщо припустити, що джерело — не радіогалактика, а радіозірка, яка, до того ж, знаходиться набагато ближче, ніж видимі? Але ж чогось помітного в тому напрямку на близькій відстані катма. Нейтронна зірка? А, може, така, що сколапсувала?.. Знову не те: життя там органічне, хоч і незвичайних форм, протікало під благотворним промінням свого нормального світила. На пейзажних кадрах всі бачили, як воно сходить з-за гір, осяває дуже пересічену місцевість, здіймається в небо, вкрите хмарами. То що воно таке? Що все це значить?

Серед таких зачудувань і суперечок я й зростав. Закінчив з відзнакою радіофакультет, сам очолив радіоастрономічну лабораторію з великим гостро спрямованим телескопом. І… шугнув у багаття наукових пристрастей відро гасу, визначивши річний паралакс цього джерела УКХ-випромінювань і цікавих передач.

Паралакси, кути піврічного зміщення небесних об’єктів, мушу вам сказати, радіотелескопами не вимірюють — їхні розв’язувальні можливості значно слабші, аніж астрономічних лінз та дзеркал; а, виходячи з догадки, що там далека радіогалактика — мій намір і поготів сприймався як нісенітниця. А я взяв і виміряв — результат вражаючий: дев’ять кутових секунд! Проти 0,8 в Проксими, уявляєте? Це означало, що Радіонайближча знаходиться поблизу (в астрономічному розумінні): одна дев’ята парсека, неповних чотири світлових місяці від нас.

Світ — і не лише науковий — розгубився.