Читати книгу - "Пролог"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Стелла була талановита дівчинка. Часом вражало, що вона дуже тендітна, квола, пасивна, але іншим разом дивували її завзятість і впертість. Її почуття були контрастні, настрій — мінливий, і вся вона була як зірка, що то спалахне, то притьмарено жевріє в небі.

В дитинстві вона мала нахил до музики, не спала цілу ніч, коли ввечері чула на вулиці скрипку, у сквері годинами стояла непорушно десь у куточку, коли там мандрівні музиканти виконували примітивні мелодії на цитрах чи гармоніях, і вже зовсім була щаслива дівчинка, коли ми, дорослі, брали її з собою на великі свята. Стелла бігла поруч із нами, швидко перебирала ніжками під урочистий марш оркестрів — у такі хвилини вона вся сповнювалась радістю.

Її цяцьки в дитячі роки складались виключно з музичних інструментів, які тільки можна було знайти в крамницях дитячих забавок. Там були дивовижні цимбали, роялі з однією струною, скрипки й віолончелі з нитками замість струн і дерев’яною паличкою замість смичка, барабани, що проривалися від першого до них доторку, сурми, що не сурмили, сопілки, кларнети, флейти, — безліч мідних, дерев’яних, кольорових, блискучих цяцьок.

Вони були її щастям. Стелла любила їх без краю і, крім них, немов нічого не знала. Інших цяцьок, до яких такі охочі діти її віку — дідів-морозів, звірят, автобусів, мініатюрних поїздів — не любила, жила своїми музичними інструментами і мріяла про час, коли її поведуть до школи. Там, уявляла, є багато різних музичних інструментів, і не таких, як у неї. Ті інструменти можуть сміятись, плакати, кликати когось, наказувати, просити, — багато живих інструментів.

Рано взяла вона в свої руки смичок і торкнулася ним струн скрипки. З того, як вона взяла смичок, і з того, як торкнулася струн, я — неук у музиці — зрозумів, що цей рух, цей доторк до струн кладуть початок її прагненням у житті. Я побачив в ній захоплення, щиру, безмежну любов до музики.

Дівчина починала грати!

Згадки про дитячі роки Стелли тісно пов’язані в моїй пам’яті із згадками про мої кращі роки, роки наукових шукань. Тоді саме сталося те, про що я мріяв усе життя.

Радо я пригадую всіх помічників по роботі того часу. Те, чого я досяг, не було тільки моїм здобутком, — то було конденсоване, здійснене прагнення цілого колективу. У своїй роботі я наче був зв’язаний з цілою країною. На кожному кроці, в кожному своєму намірі я мав допомогу й підтримку. Особливо мені хочеться підкреслити роботу однієї людини, яка нам дуже допомогла в організації інституту і до якої я не раз — в години радості спочатку й у дні смутку й розпачу пізніше — звертався.

Коли на зборах наукових робітників я виступав з доповідями про свої шукання і доводив, що для здійснення їх треба утворити окремий інститут, я часто бачив на обличчях слухачів або байдужу, або іноді й глузливу посмішку. Надто неймовірним видавалося те, що я казав, надто багато наукових закладів у нас було, щоб організовувати ще новий інститут для розв’язання одного тільки питання.

Пізніше з’явились повідомлення в газетах. Вчені, а часом і не вчені розглядали мої роботи, висловлювали компетентні, а часом і профанічні припущення, — і мої поривання упиралися в стіну байдужості й нерозуміння.

Тоді я пішов — інакше я не міг зробити — до нього, секретаря крайкому партії. Портрет його в кожній хаті, в кожній установі. Очі в нього примружені, в куточках уст легенька посмішка, широкий, високий лоб перерізують кілька зморщок. На портреті він такий, як і в житті.

Він мене уважно вислухав. Я боявся, що моя мова про свої шукання буде йому незрозуміла. Був певен, що йому просто не вистачає часу стежити за всіма новинами науки й техніки. Я розповідав про роботи найвидатніших учених світу, про те, як народилася думка про винахід у мене, говорив про деталі шукань, а сам уперто думав, що все це йому, партійному робітникові, і нецікаво, і незрозуміло, що мені треба було дома написати звичайну доповідну записку і, не вдаючись у наукову трактовку питань, розповісти про практичні наслідки винаходу, якщо він буде здійснений.

— І ви кажете, що після реалізації винаходу зміниться наша їжа, ми матимемо штучну шкіру, дешевий шовк…

— Ми матимемо все. Мова йде про останні розділи з хемії. В науці буде колосальна зміна. І це — не сонячна машина, яка може існувати тільки в романах, а розв’язання наукової проблеми.

Він замислився. За вікном — згори було видно — лежало, шуміло й вирувало залите сонцем місто. Півколом підступало до міста озеро. Блакить озера, жовті вапнякові будівлі на другому березі, різноколірні човни, — все нагадувало м’яку, ніжну акварель. Рівними, прямими вулицями, що, як радіуси, простягалися від нас до озера, летіли трамваї й автомобілі. На вулицях було людно — відгомін шуму зависав у кабінеті.

— Зміниться їжа, — поволі сказав секретар. — Ми матимемо дешеву, корисну, смачну їжу. Звільняться тисячі рук. Штучна шкіра, одяг, шовк… Нові запаси енергії…

— І все це, — додав я, — з самого простого: з повітря, води, рослин.

— Тоді, — секретар пильно подивився на мене, — і людина повинна змінитись?

— Так, — відповів я. — Повинна змінитись і людина. Життя стане кращим, люди матимуть більше сили й більше робитимуть корисного… Я захоплений самою ідеєю винаходу і тому не мав можливості докладно подумати про його практичне застосування… Але я певен, що наслідки будуть більші, ніж я сам можу сподіватись.

— Блискуча ідея, — вказав секретар. — Що ж… треба реалізувати винахід. Підтримку я вам гарантую!

Це була моя перша зустріч із секретарем крайкому.

За кілька місяців на околиці міста, в розкішному старому парку, виріс наш біохемічний інститут. Цей інститут руйнував традиційні уявлення про наукову установу,