Читати книгу - "Поліанна"

— Любов, — міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку… а тоді спливли в пам'яті слова Поліанни, які вона сказала сьогодні вранці: «Я люблю, коли мені кажуть «люба», але від рідних це чути набагато приємніше». І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п'ять років… а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Поліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним.

— Ну і…? — перепитала вона.

Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.

— Вона відмовилася.

— Чому?

— Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, — завершив він і підвівся.

Навіть не подивившись на міс Полі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки — його торкнула тремка рука.

— Коли приїде фахівець і я щось знатиму… певніше про стан Поліанни, я обов'язково сповіщу вас, — почув він тремкий голос. — До побачення… і дякую за візит. Поліанна буде… задоволена.

ГРА В ЧЕКАННЯ

Наступного дня після візиту Джона Пендлтона до садиби Гаррінґтонів міс Полі вирішила особисто приготувати Поліанну до приїзду фахівця.

— Поліанно, люба, — ніжно розпочала вона, — ми хочемо тебе показати ще одному лікареві за порадою лікаря Воррена. Він зможе сказати щось нове про твій стан і допоможе тобі швидше одужати, розумієш?

Радісна усмішка осяяла личко Поліанни.

— Лікар Чилтон? Ой, тітонько Полі, я скучила за ним. Я так хотіла, щоб він прийшов до мене, але боялася, що ви будете проти, бо він побачив вас у солярії, і тому я промовчала. Я справді рада, що ви його запросили.

Обличчя міс Полі то блідло, то червоніло, то знову блідло. І все ж коли вона заговорила знову, то намагалася говорити бадьоро й безтурботно.

— Ні, люба, я не мала на оці лікаря Чилтона. Це інший лікар — дуже відомий фахівець із Нью-Йорка, який добре знається на… таких травмах, як у тебе.

Поліанна була розчарована.

— Я не думаю, що він і наполовину не знає стільки, скільки лікар Чилтон.

— Ні, знає, люба.

— Тітонько Полі, це ж лікар Чилтон вилікував зламану ногу містера Пендлтона. І — якщо ви не заперечуєте — я б справді хотіла, щоб мене лікував лікар Чилтон.

Відблиск поразки з'явився на обличчі міс Полі. Якусь мить вона мовчала. А потім озвалася — ніжно, але з давньою рішучістю:

— Я так не думаю, Поліанно. Я дуже багато про це думала. Я ладна зробити майже все, що ти просиш, люба. Вибач, що не кажу тобі причину, але, на жаль, я просто не можу запросити лікаря Чилтона, щоб він обстежив тебе. Але повір мені, він не знає стільки про твою хворобу, скільки знає відомий лікар із Нью-Йорка, який приїде до нас завтра.

Однак її слова не переконали Поліанну.

— Тітонько Полі, якби ви любили лікаря Чилтона…

— Що? Поліанно! — голос міс Полі був різким, щоки палали.

— Я кажу, що якби ви любили лікаря Чилтона і не любили іншого, — зітхнула Поліанна, — ви побачили б, скільки добра він робить. А я люблю лікаря Чилтона.

На цьому до кімнати зайшла медсестра, і міс Полі схопилася на рівні ноги з виразом полегшення на обличчі.

— Мені дуже прикро, Поліанно, — промовила вона трохи сухо, — але, боюся, що цього разу я вирішуватиму, що для тебе краще, а що ні. Тим більше, про все вже домовлено. Лікар із Нью-Йорка приїздить завтра.

Однак, сталося так, що «завтра» лікар із Нью-Йорка не приїхав. В останній момент надійшла телеграма, де повідомлялося, що він раптово захворів і прибути не зможе. Ця звістка окрилила Поліанну, і вона знову почала благати запросити натомість лікаря Чилтона, бо «тепер це дуже просто».

Однак, як і раніше, міс Полі тільки хитала головою і промовляла: «Ні, люба». В усьому іншому вона була турботливою й уважною і поривалася виконати будь-яку забаганку небоги. Будь-яку, крім цієї.

День спливав за днем, і справді здавалося, що тітка Полі робить усе (крім цього) на догоду небозі.

— Я не можу в це повірити! І нізащо не повірила б, — якось уранці ділилася Ненсі зі Старим Томом. — Щохвилини міс Полі клопочеться про благословенне ягня. То кицьку дозволила впустити, то Баффі, а вона їх ще тиждень тому ні за що в світі не хотіла прийняти. А тепер, як міс Поліанна хоче, вони вовтузяться у неї на ліжку.

Якщо іншої роботи нема, вона носить по дому ті скляничини і розвішує по вікнах у кімнаті, щоб «веселка танцювала», як любить називати це благословенне дитя. Вона тричі посилала Тімоті до квіткарні Коба по свіжі букети… і це попри ті китички з нашого саду, що вже є у спальні. Ще я бачила, як міс Полі сиділа біля ліжка, а медсестра робила їй зачіску; Поліанна дивилася на це і керувала з місця, і очі її світилися щастям. Дяка Богові, міс Полі щодня тепер робить зачіску, аби догодити благословенній дитині. Старий Том захихотів.

— Та й ці кучерики навколо чола їй дуже до лиця, — зауважив він.

— Звичайно, — обурилася Ненсі. — Вона схожа на людину. Майже…

— Вважай, Ненсі, — перебив дід з усмішечкою. — Казав же я тобі, що колись вона була кралею.

Ненсі стенула плечима.

— Ну, хоч і не краля, однак вона дуже змінилася — стрічки, мережки, які її змусила носити Поліанна.

— А я казав, — кивнув Том, — що вона ще не стара.

Ненсі засміялася.

— Принаймні до Поліанни вона більше скидалася на бабусю. Скажіть, містере Том, хто ж був коханим міс Полі? Я так і не допнула.

— Ге ж ні? — перепитав дід із дивним виразом обличчя. — Ну, я тобі цього теж не скажу.

— Ну чому, містере Том, ну, будь ласка, — підлещувалася дівчина, — до кого ж мені ще в містечку звернутися?

— Може й так. Але одна людина напевно не скаже, — осміхнувся Старий Том. А тоді вогник йому в очах згас. — Скажи, як вона сьогодні, наша крихітка.

Ненсі похитала головою. Обличчя споважніло.

— Все по-старому, містере Том. Не бачу жодних змін, та й інші, здається, теж не бачать. Вона лежить — то спить, то балакає, то намагається всміхатися і знайти щось таке,