Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

…Чудернацький в'язень у білому балахоні і в ярмулці з червоною китицею ходив по келії, мов звір у клітці; начальник тюрми, з яким він міг порозмовляти, приходив раз на три дні, в'язень пропадав з нудьги, тож зробив ще одну спробу заговорити із своїм сусідою.

— Я політичний, чуєш? А ти хто? Та невже ти німий?

Сухоровський навіть не глянув на нього, і той враз завив, забігав по камері, врешті загримав кулаками в двері.

— Протестую! У моїй справі не написано, що я маю сидіти в одиночці!

Ніхто не зреагував на його протест. Стражник тільки відхилив вічко й опустив, в'язень сів на тапчан, підібгав під себе ноги і жалібно заскімлив.

…Ян Непомуцен–Камінський відразу впізнав Сухоровського, як тільки той переступив поріг його кабінету. Приязно посміхнувся, обійшов довкола нього, попробував пальцями матеріал куртки й райток, перешитих з польського мундира, потім відступив на крок, оцінив його всього і мовив з гіркою іронією:

— Жаль було б, коли б мужчина з такою унікальною фактурою склав голову за ідеї польських ренегатів.

— Звідки ви знаєте, пане Непомуцен, що я був там?

— А це видно по одягу: сукно лодзінське, а з нього й шили повстанцям мундири… Зрештою, хіба ви зі своєю авантюристською натурою могли встояти перед спокусою помахати шаблею? Це ж набагато почесніше, ніж виходити вночі на велику дорогу, яко тать…

— У тій авантюрі, — зсунув брови Сухоровський, — народ дарма пролив свою кров.

— Народ пролив. А провідці гріють свої зади у Франції, Пруссії, Моравії і навіть у Львові. Генерала Колишка з якими он почестями поховали на Личаківському цвинтарі. Не чули? Як ви могли не чути… А за що ті почесті — за те, що втік з Польщі вслід за Дверницьким. Я дивуюся, що ви перешили мундир і ходите тепер сірий. Невже вам не хочеться зажити слави героя? — Камінський нервово ходив по кабінету, курив, врешті попросив Сухоровського сісти. — Банкет під час чуми! Офіцерня веселиться, ніби якесь велике свято трапилося в народі. Валяються в перинах гарячих патріоток, виголошують високопарні тости, чекають рятунку із закордону, а наше розчулене панство збирає пожертви на емігрантів, і ті, не соромлячись, усе беруть у людей, які на них надіялися: десятину з доходу, вино, одяг, навіть мідяки від бідноти, а панночки із спартанською самопожертвою офірують свою цноту… Ну, досить. Ви прийшли по гонорар?

— А належиться? — не приховував радості Сухоровський. — Я бідний і до того — жонатий. Відмовлятися не буду.

— Крейцери. Але ваші… Що думаєте робити далі?

— Передусім прошу вас зняти зі сцени мою п'єсу.

— Дивне прохання… Вона дає збір, навіщо знімати?

Сухоровський довго мовчав, потім мовив коротко:

— Це моя авторська воля.

— Баба з воза — коням легше, — відкопилив губу Ка–мінський. — Я так і чекаю, коли мене спитають, які мої зв'язки з тим автором, що пом'яв поліцаям ребра перед театром… Але поясніть причину.

— Не можу пояснити… Ну, словом, одна дорога мені людина впізнала себе в образі Ганнусі, про це пліткують сусідки, кивають на неї… Вона стала інакшою, жінкою мені стала, а зі сцени їй нагадують про колишню ганьбу.

— Боже! — Камінський вдарився об поли блузи. — Які ви ще зелені — русини! А я собі думаю, чому такий успіх має ваша п'єса, бо сама її драматургія, скажу вам щиро, пса варта, а то — правда! Темна людино, а може, ви заклали початок русинській театральній штуці?

— Не маю таких амбіцій, пане директор. Я аматор, і, напевно, гряде, як сказано в Євангелії, потужніший від мене слідом за мною, в якого я не гідний буду розв'язати ремінь його взуття… Хто пережив корабельну катастрофу, той полюбляє тиху воду. Я знайшов нарешті своє тихе життя, а ті всі ідеї мені, вибачайте, до задниці.

— Але ж зрозумійте, Міхале, ви тільки подумайте, — запалювався Ян Камінський, — сюжет взято з пісень, а він накладається на справжнє життя! Це не вторинна продукція польської романтичної поезії на українські теми, пісні — то автентична поезія вашого народу із соціальною, національною і артистичною функціями. Виразник народної сутності! Та хіба вам, волоцюзі, це зрозуміти… Ви перший, як не дивно, але перший спробували літературно опрацювати пісню. І не усвідомлюєте перспективи цього почину… А якщо вже звертатися до Євангелія, то в ньому ще й таке сказано: «Ніхто, засвітивши свічку, не прикриває її посудиною, а на свічнику ставить, щоб ті, що входять, бачили світло».

— Вгамуйтеся, пане Непомуцен, — змахнув рукою Сухоровський. — Не робіть з мене месію. Я втомився. Я нещаслива людина, яка віднайшла нарешті спокій. І більше нічого мені не треба. Це все, що ви кажете, філософія для панства. За народ, за народ! Я, слава Богу, бачив, що чинять з тим народом на очах у вольнолюбців: беруть за ноги й волочать по землі, мов прирізану худобину, — в неволю тягнуть, а панів і підпанків відпускають з почестями до Львова. За що, думаєте, їм така ласка? А за те, що зраджують той оплакуваний ними народ…

— Добре, що ви розумієте зрадництво фальшивих провідців. Тому не про втечу ви думати повинні, а про дію. Покликання поета! Колись Александр Македонський наказав обложеним афінянам дати викуп ораторами або вождями. І кого, думаєте, вони віддали? Вождів. А ораторів залишили!.. Велике цабе — впізнала себе в образі героїні ваша кохана, і їй, бачите, встидно. А ось Фредро написав п'єсу «Пан Йов'яльський», ми вже її поставили, образ головного персонажа він списав з живого шамбеляна і прізвища навіть не змінив, донька й зяті Йов'яльського протестують, а Фредрові хоч би що… Це свідчить про зрілість польського письменництва взагалі, а ви… вам ще…

— Не говоріть мені про Фредра, — сіпнув головою Сухоровський. — Він полоскоче аристократам нерви, трохи дошкулить їм, мов комар волові, і все на тому, потім ніхто і виду не подасть, що впізнав себе, — бо не заболіло. А нас болить. У нас інша мораль. Ми ще вміємо соромитись… А тому не маємо права висміювати самих себе, бабратися у власних ранах — їх надто багато і всі незагоєні…

— Якщо так,