Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Пане Сухоровський, яке щастя, що я вас знайшла. Так довго допитувалася… Я Ганнуся з Погулянки.

— Що ти сказала?! — кинувся Міхал. — Якась божевільна…

— Та ні, я не божевільна… Я справді Ганнуся, живу на Погулянці, аж там — під Майорівкою… Мені сказали, що про мене йде вистава в театрі, то я пішла подивитися, а вона таки про мене. Я почала допитуватися, де ви живете, самого директора питала, бо дуже цікаво стало… Як це так, пане Сухоровський, що ви мене знаєте, а я вас — ні?

— Я не знаю тебе, звідки ти це взяла? — Міхал підійшов і зблизька розглянув незнайому, дивуючись такій оказії: навіжена чи й справді доля його Ганнусі з п'єси співпала з долею цієї розмальованої дівиці? — А якби навіть і бачив колись, то як можу тебе впізнати, коли ти на своє личко стільки наклала карміну та купервасу… Гей, небого, — аж кинувся Сухоровський, враз засумнівавшись, чи це не Камінський йому геца підстроїв, — а може, ти артистка і прямо зі сцени прийшла до мене в гримі?

— Ні, ні, — дівчина довірливо дивилася на Міхала, — я звичайна собі Ганнуся, кравчиня з Погулянки… Тільки що була в театрі, ще раз ходила, щоб переконатися. Таки про мене… — Захоплення і смуток мінялися в її очах, вона водила поглядом по велетенській постаті Сухоровського. — На вас військовий мундир, подібний як у того — мого… Навіщо він вам? Я б його перешила, і ви ходили б такі елегантні… — Дівчина вже розмовляла з ним, як з давнім другом — простодушно й з добротою. — У місті багато тепер цих, вмундированих, і всі вони однакові, і всі бундючні, а ви були б інакші… Ти теж ходив під Варшаву? — Вона так легко й просто перейшла на «ти», що Сухоровський цього й не помітив, діткнулася рукою до кітеля, провела пучками по заяложеному жовтому аксельбантові. — А це годилося б на шнурівки до жіночих черевиків…

Міхал посміхнувся, він з цікавістю придивлявся до непрошеної гості, яка щораз то сміливішала, ставала безпосередньою, своєю; в нього майнула думка, що ця дівчина краще зіграла б роль Ганнусі, ніж артистка, — не мусила б перевтілюватися; Ганнуся запрошувала прийти до неї з мундиром, пояснювала, де живе, як потрапити до її хати в кінці Погулянки.

Сухоровському почало здаватися, що він знає її віддавна, тільки впізнати не може через ті рум'яни. Чому вона намалювалася, хотіла стати подібною до моєї героїні, щоб у такий спосіб сподобатися, чи прикриває свою зношену красу?.. А напевне, так, бо якщо пережила все те, що моя Ганнуся, то скільки втіхи мусила принести майорівським гицлям, а собі — горя!

— Ти хотіла прийти до мене гарною, що так намазюкалася?

— Я плакала в театрі, а потім пішла до гардероба — кожна жінка носить з собою пшінку. Чому тебе це дивує?

— Хіба можна горе замалювати? І чи треба? Я навіть не знаю, яке воно в тебе, а ти ж з ним прийшла до мене. Треба подивитися на нього, ану йди сюди.

Міхал узяв її за плече, повів до вмивальника в кутку кімнати, нахилив їй голову, а вона слухалася, мов дитина, черпнув долонею води з тазика, ретельно помив їй лице, вода стала червоною, а обличчя білим мов папір, утер рушником, тоді підвів до столу і при гаснику розглядав, взявши її голову в долоні. Широкі чорні брови, сумні сірі очі, зціловані бліді губи, віяльця передчасних зморщок — так ось яка та його Ганнуся, заради якої він з пригонів, з базарів, із замарстинівських закамарків, з обриганих шинків кожного разу вертався в пісню, шукаючи її, і, в шуканнях очищаючись, видумував для себе світлий і згорьований ідеал.

— Тепер впізнав? — спитала. — Скажи, де мене бачив, коли підглядав, як такий великий непомітним тинявся попід мою хату, кого розпитував, хто розповідав тобі про мене?

— Горе ти моє… — зітхнув Міхал. — Я й сам уже не знаю… Але завжди бачив ось таку: цнотливу, добру, гарну, для вірності створену і злом споганену…

— Так, так, Міхале, споганену…

Він гладив її волосся, пальці дотикалися шовкових мочок вух, розгладжували зморшки; Ганнуся з затаєним подихом дивилася в його очі, знаходила в них добро і жалість до неї, віра в себе вливалася в її душу, дівчина гарнішала, світлішала, Міхал нахилився і легко поцілував її в уста, вони порожевіли, звільготніли, з очей виступили дві скупі сльозини. Прошепотіла:

— Такий був у мене той рекрут, якого я не вміла дочекатися. А він здезертирував, бо не міг без мене жити, прийшов уночі, вигнав полюбовника, мене побив і більше не вертався. А я…

Сухоровський слухав, і не вірилось йому, що він так міг вгадати чуже життя.

— Але ж я не знав ні тебе, ні такої, як ти, я з пісень усе те взяв…

— А пісні звідки, про кого? їх склали люди про людей. І про мене… Пісні — то єдина правда, Міхале, іншої в нас немає.

— А я тої правди шукав бозна–де… Чому ж прийшла до мене?

Образа вибризнула червоними плямами на щоки, дівчина хотіла відступити, та він не відпускав її, притягнув до себе і жадібно припав до уст.

— Ні, ні, не говори нічого… Ти мусила прийти. Я пів свого життя кохав Ганнусю з Погулянки, чи ж можу розлюбити тепер?

Він узяв її на руки, легеньку, тонкостанну, уклав у постіль, роздягнув і довго дивився на біле тіло, покірне і спрагле любові; це була та сама прекрасна і зболена Ганнуся, яку він видумав для сцени, а виворожив для себе, викохав в уяві із своєї туги і кривди, щоб не спустошитись. Міхал попросить Камінського, щоб зняв виставу, щоб артистка, в якої зовсім інша, ніж у Ганнусі, доля, не фальшувала її справжній образ, не спотворювала; навіщо сцени, коли життя набагато правдивіше, і належить воно не глядачам, які прагнуть розваги, а тільки йому одному — во віки віків.

Ніжно пригорнув її до себе, вимріяну, рідну, він ні разу досі не знав справжньої любові, в якій панує не почуття потреби і вдоволення, а тільки єдиність; його пружне тіло солодко й болісно м'якло, а охолонути не могло, він бажав її однако в знемозі й