Читати книгу - "Джури козака Швайки"

- Та потроху прогулююся, - заперечив Швайка. - Слухай, а як там Байлемові хлопці - живі?

- А що з ними станеться? Врятувалися. А заодно добряче пощипали своїх непроханих гостей. Шкода, що ми трохи запізнилися з поміччю. Прибігли - а тих песиголовців уже й сліду нема. Барвінок твій, до речі, й досі там. Ми вже до нього і так, і сяк - не йде з острова, хоч ти криком кричи, хоч мовчки падай!

- Поганий був би він Барвінок, аби послухав будь-кого.

Вирвизуб гордовито випнув груди.

- Ну, я, припустімо, не будь-хто…

- Тим більше. І взагалі, Штефане, мені здається, ніби ти щось хвостом крутиш. Ти ж зроду стільки слів не наговорив, як оце зараз. То не муч, скажи, що трапилося?

Тепер уже Вирвизуб ухилився від прямої відповіді.

- Спочатку пообідаємо, тоді й побалакаємо, - сказав він.

Хоча Швайка й запевняв, що вмирає з голоду, проте не стільки їв, скільки придивлявся до Вирвизубових товаришів. Щось не подобався йому їхній вигляд. Чи то присоромлені, чи щось замислили. Крім Вирвизуба, ніхто з них навіть слова не докине…

- А чого це ви коситеся на мене, як миша на крупу? - не втримався врешті Швайка і відклав ложку вбік. - Давно не бачилися, еге ж? Чи я, може, кожуха навиворіт одягнув?

- Та який там кожух серед літа? - зненацька обурився Вирвизуб і знову знітився. - Тут, дорогий мій друже, як би тобі сказати… По плавнях, розумієш, поповзли всілякі плітки, ніби ти запродався ординцям…

Швайка відсахнувся, начебто від удару.

- Жартуєш? - схопився він на рівні. - Та як ти посмів?

Зблиснула проти сонця Швайкова шабля. Миттю підхопилося на ноги Вирвизубове товариство, проте Штефан різким помахом руки зупинив його.

- Та вже, Пилипе, або стинай мені голову, або вислухай до кінця, - сказав він Швайці. - Сам знаєш, що я за тебе будь-якої миті голову ладен покласти. А от інші… У нас тут зараз повно новачків. Тож вірять будь-чому.

Повагавшись, Швайка вклав шаблю до піхов.

- Ну, гаразд. Слухаю.

- Тут, розумієш, тиняються двійко плавнями. Розпитують, де ти.

- Навіщо я їм потрібен?

- Щоб розквитатися з тобою. Кажуть, ніби ти їхніх побратимів запродав татарам.

Швайка стис руків’я шаблі так, що аж зблідли пальці. Хрипким голосом запитав:

- Де вони?

- Гай-гай, шукай тепер вітра в полі! Покрутилося тут двійко якихось баляндрасників… Точніше, крутився лише один, бо інший віддалік маячив. Дізналися, що тебе немає, - і подалися далі.

Швайка зміряв Вирвизуба таким поглядом, що той зіщулився.

- Чом же ти їх не затримав?

- Так мене ж тоді теж не було тут! А хлопці… Кебети в них не стало розібратися. А тепер, бачиш, як траву очима пасуть.

Якусь хвилину Швайка розглядав похнюплених хлопців. Тоді змахнув рукою і відвернувся.

- Ось тобі й гостини, - сказав він. - І які ж вони на вигляд?

- Того, що віддалік був, хлопці не запам’ятали. Хіба що, кажуть, здоровань, яких світ не бачив. А в того, що патякав про тебе, обличчя брезкле, видовжене…

- Як у коня? - втрутився Грицик.

- От-от! - вигукнув один з Вирвизубового товариства. - А ще очима з-під лоба лупає, і зубом цвика.

- Тепер зрозуміло, - посміхнувся Швайка. - Атож, зустрічався такий на нашому шляху. Ризиковий, виявляється, не боїться з вогнем гратися.

- То ти його знаєш?

- Та трохи знаю. Тишкевич це.

- Той, що воронівців трохи не запродав?

- От-от. А тепер сам репетує: «Тримай злодія!» Отже, він і до вас зазирав?

- Еге ж, було таке.

- То краще переберіться в інше місце. Бо можете прокинутися з арканом на шиї.

- Та оце тільки-но вчора й перебралися, - заспо-коїв його Вирвизуб. - А ти зараз куди зібрався?

- Та оце, мабуть, заберу Барвінка, а тоді почну шукати того Тишкевича. Після всього хотів би погомоніти з ним наодинці.

- То так пішки й підеш?

- А ти що - коней даси?

- Чом би й ні? Мені для тебе, Пилипку, нічого не шкода. А я, між іншим, чому не застав того бузувіра? Бо був на Келембетовому острові. Тому, що навпроти Ворскли. Пограбували, розумієш, там мого земляка, Казика Грека. Поранили і шкурки забрали. І молодого Верховодку теж обібрано, і голову йому стято. Тож їздив розбиратися, хто там так жартує.

- Розібрався?

- Атож. Схоже на роботу тих, хто тебе зараз отак знеславлює.

- Тим паче хотів би з ними зустрітися, - сказав Швайка, пересідлуючи коня. - Може, вони десь неподалік крутяться.

- Ге, неподалік! Їхнього й сліду вже немає. Розумієш, коли я довідався про них, то разом з хлопцями рвонув слідом і майже наздогнав. Та один з них подався у степ, до Іслам-бека. Мабуть, то Тишкевич був. А інший мов у воду канув…

ПРИГОДИ ДУРНОЇ СИЛИ

Проте Демко Дурна Сила і не мислив собі канути у воду. Ні, він спочивав неподалік від воронівського Сторожового дуба, на поваленій межи очеретів вільсі. Звідсіля було не так далеко видно, як зі Сторожового дуба, та все ж Демко бачив і закрут лісової дороги, що в’юнилася на Воронівку, і присульський луг, і частинку Вовкулацького кута. Власне, на острішші цього кута він і спочивав.

Демко чекав повернення пана Тишкевича.

Зрештою, йому кортілося махнути на все рукою і гайнути в село до діда. Проте він дав слово Тишкевичу, що чекатиме його саме тут, на умовленому місці.

А Тишкевич сказав таке:

- Не можна тобі, Демку, з’являтися у Канівцях без мене. Схоплять і кинуть в холодну як боржника. А тут, - він поплескав по саквах, - дещо є. І для пана Кобильського, і для нас з тобою.

Тож Демко лежав на стовбурі вільхи і знічев’я згадував усе, що трапилося з ними за останні дні.

Після того, як Тишкевич закупив коней у татарських пастухів, вони майже без пригод дісталися до дніпровських плавнів.

Щоправда, неподалік від плавнів натрапили на татарський загін. Проте Тишкевич показав старшому охоронний знак, про щось з ним перемовився, і татари відпустили їх.

Було це за два дні до того, як вони дісталися до Дніпра. І першою людиною, яку вони розшукали в плавнях, був русявий балакучий хлопець, не на багато старший від Демка. Хоча спочатку балакучості він не проявляв. Навпаки, тримався насторожено і довго не хотів з ними розмовляти. Лише тоді, коли ображений його настороженістю Тишкевич