Читати книгу - "Феномен доктора Хауса"

Треба сказати, що гумор повістей Вудхауза досить специфічний і до кінця зрозумілий лише англійцям. Ці твори, як і знятий за ними серіал, є зразками типового англійського гумору, який за межами Великобританії заведено вважати тонким. Можливо, ця обставина стала причиною того, що серіал «Дживс і Вустер», показаний свого часу в ефірі українського телебачення у російськомовній версії, не набув великої популярності, потрапивши до категорії творів для витонченої, інтелектуальної публіки.

Лорі та Фрай в образах аристократа Берті Вустера і його камердинера Дживса

Тимчасом в самій Англії гумор Пелема Вудхауза вважається брутальним, а його персонажі, особливо Берті Вустер, були вельми непопулярні у представників британського істеблішменту. Наприклад, коли Вудхауза в 1967 році розглядали як кандидата на Орден Кавалерів Пошани (Order of Companions of Honour), сер Патрик Дін, посол Великобританії у Вашингтоні, відзначив: «Це б занадто закріпило образ Берті Вустера як утілення британського характеру. А ми, британці, щосили прагнемо цю асоціацію викоренити». Персонажі Вудхауза часто ексцентричні, мають незвичайні пристрасті. Наприклад, деякі з них симпатизують… свиням, тритонам, а найбільш одіозні типи в захваті від власних шкарпеток. Аристократи у Вудхауза мають дивакуватий вигляд, а поводяться ще кумедніше. Саме їхні чудернацькі витівки зазвичай ускладнюють сюжет оповіді, впливаючи на розвиток дії і позбавляють його навіть натяку на логіку. Значну роль у сюжетах Вудхауза відіграють родичі, особливо тітоньки: як правило, вони шкодять на фінансовому фронті, заважають героям влаштувати особисте життя і взагалі роблять усе, аби зіпсувати їм настрій. Друзі теж нечасто приходять на допомогу головним дійовим особам: основна функція друзів полягає в тому, аби привнести в життя Дживса та Вустера якнайбільше хаосу.

Часто в творах Вудхауза головний герой, намагаючись виручити друга, потрапляє в скрутне становище. Полісмени й інші представники влади, як правило, постають перед читачем неприємними і недалекими персонажами — їх легко обвести довкола пальця, інколи лише назвавшись поліції не своїм ім’ям. А ось слуг (у найкращих традиціях римської комедії) Вудхауз наділяє майже надприродними інтелектуальними здібностями. В більшості випадків вони щонайменше на порядок розумніші за своїх господарів, прикладом чому є Дживс.

Саме роль Берті Вустера, легковажного аристократа, найбільш повноцінно, на думку критиків і прихильників, утілила талант і стиль Г’ю Лорі. До речі, серіал наповнений музикою регтайм у виконанні самого Лорі. Тут проявляється ще одна грань його таланту: Г’ю з юності захоплювався музикою. До речі, в ранньому дитинстві він музику терпіти не міг. Коли матуся примушувала його грати на піаніно, хлопчик погрожував їй голодуванням — одного дня навіть оголосив його і протримався без їжі цілі три дні. Зараз ставлення Г’ю до музики кардинально змінилося. Він грає на гітарі, клавішних інструментах та губній гармоніці. Актор — клавішник у рок-групі Грега Грюнберга «The Band from TV», яка періодично дає благодійні концерти. «Напевно, це найбільше задоволення в світі — сидіти і бавитися з музичними інструментами», — говорив актор в одному з численних інтерв’ю після тріумфу «House M. D.». — Наш рок-гурт — доброчинна організація. Граючи в групі, я записав кілька альбомів, які не принесли мені жодного пенні. Можу зіграти початок сотень пісень, але до кінця не доведу жодної». Голос Г’ю Лорі як рок-співака можна почути за кадром, у саундтреку до «Доктора Хауса».

Лорі під час виступу «The Band from TV»

Окрім роботи на телебаченні й захоплення музикою, Г’ю Лорі з середини 1990-х років також почав зніматися в кіно. Але, як правило, він був зайнятий у невеликих ролях: «Розсуд і чуття» (Sense and Sensibility, 1995), «101 далматинець» (101 Dalmatians, 1996), «Людина в залізній масці» (The Man in the Iron Mask, 1998), «Політ Фенікса» (Flight of the Phoenix, 2004). А ще Г’ю Лорі — письменник: у 1996 році вийшов його трилер «Торговець пукавками» (The Gun Seller), що став бестселером у Англії, та лише зараз перекладений і виданий у Росії — на хвилі популярності «Доктора Хауса». Українського перекладу немає. У вересні 2009 року мав вийти другий його роман «Паперові солдати» (The Paper Soldiers), але вихід книжки відклали на невизначений термін. Ще актор брав участь у записі кількох аудіокнижок, серед яких — «Великі надії» Чарльза Діккенса, «Подорожі Гуллівера» Джонатана Свіфта, «Вітер у вербах» Кеннета Грема, «Троє в човні (якщо не рахувати собаки)» Джерома К. Джерома.

Лорі з примірником першого видання своєї книжки «Торговець пукавками»

У 2004 році 45-річний Г’ю Лорі, на той час уже досить успішна людина, радикально змінив своє амплуа, прийнявши пропозицію спробувати себе на головну роль у американському телесеріалі «Доктор Хаус». До нього кастинг проходили безліч американських акторів — Девід Шор хотів бачити в ролі Грегорі Хауса американця. Але Лорі, отримавши сценарій, махом проковтнув кілька серій, запалав ідеєю зіграти лікаря-мізантропа і, прийшовши на кастинг, так геніально відтворив американський акцент, що його, корінного англійця, прийняли за уродженця американського Середнього Заходу. На користь акторові зіграла і та обставина, що за межами Великобританії його майже ніхто не знав. Відомий і популярний англійський артист, письменник і музикант був прийнятий американськими продюсерами як така собі «людина з вулиці». Його британський «послужний список» Девіду Шору ні про що не говорив. Продюсера, як і інших творців серіалу «Доктор Хаус», цікавив типаж.

До речі, готуючись до акторських проб перед зйомками «Доктора Хауса», Лорі прочитав уривок зі сценарію, який тоді не мав назви, і вирішив: головний герой серіалу — це онколог Джеймс Вілсон, а доктор Хаус — лише другорядний персонаж, його ексцентричний друг. Про те, що роль, яку йому запропонували, є головною, Г’ю Лорі дізнався вже після проб, отримавши повний сценарій першої серії.

Г’ю Лорі — доктор Хаус

Після кількох років зйомок у «House M. D.» актор із сім’єю переїздить до Лос-Анджелеса. Хоча, за його словами, зміна місця проживання нічого не поміняла: родина, як і раніше, бачить його лише кілька годин на день.

Г’ю Лорі — про себе і Грегорі Хауса

— В Америці мені бракує англійського дощу! Це правда. Ще мені не вистачає мурованих будівель. Коли переїжджаєш