Читати книгу - "Діви ночі"

— Я нічого не знаю.

Я згріб сотню в кулак.

— Зачекай… В принципі я дещо чув…

Я розправив сотню на столі.

— Тільки це між нами, — його рука накрила сотню і поволі потягла на свій край столу. — Якщо ти ще комусь розповіси, я скажу, що ти все вигадав.

— Добре. Я просто хочу знати для себе.

— Значить так. У цьому ділі замішані поляки і троє ментів.

— Микола, Едик і лейтенант.

— Я цього не говорив. Я не знаю жодних імен. І не хочу знати. Зайва інформація в мене стирається. Отже, поляки під прикриттям ментів привезли до Львова триста пар джинсів. Один мент напередодні звернувся до Франя, щоб той поміг сплавити джинси. Але з умовою, що треба відразу кинути всю партію, а не цикати по кілька штук. Франьо сказав, що такими сумами не оперує і звів мента з тобою, щоб ти поклеїв для цієї справи циган. Один поляк разом із лягавим поїхали на зустріч з циганами. Але… Тут в цей процес вмішується Франьо, який взагалі ніби до цього справи не мав. Він посилає когось до циган і переносить зустріч. Здається, на пізнішу годину. А потім його люди, перевдягнені за циган…

— У светрах «феррарі».

— Во! У светрах «феррарі»! Щоб вони горіли синім вогнем! Його люди нападають на лягавого і поляка, луплять їх так, що лягавий потрапляє до лікарні, а поляк просто йде на дно і залягає, як бичок. І джинси щезають. Менти в трансі. Їм відомо тільки те, що джинси пограбували цигани. Підозра падає на тебе. Але, коли тебе беруть в обробку, то вони бачать, що тут щось не клеїться. Проте нема жодної ниточки і, щоб довго часу не витрачати, нацьковують тебе ж таки на ті джинси. Ну, і ти їх знаходиш, чи навпаки за версією Франя, підкидаєш йому на хавиру. Їм ясно, що циган підставили і вони вас відпускають. А Франьо в свою чергу вішає їм клюски, що підставили якраз його. Зійшлися на тому, що Франьо поміг їм товар пульнути, не заробивши при цьому, ані копійки. Потім ще виставляв ресторан. Можна сказати, він відбувся легким переляком.

Я розпрощався з Шиньйоном, не підозрюючи, що всі хвороби, на які він страждав, були не вигаданими, а справжніми і що за кілька років він таки помре тихо і непомітно, залишаючи у невтішному горі своїх кредиторів.

Минуло, може, зо два місяці. І довелося мені потрапити на весілля до однієї подруги. Справляла вона в ресторані «Львів». У розпалі забави я помітив компанію, що розсілася за столиком у тихому куточку. То були мої знайомі — Микола, лейтенант Едик, Франьо, Шиньйон, Додик і ще кілька дамочок, серед яких я впізнав і Додикову Віру, і ту, що ми викрадали. Вони пили шампанське і жваво гомоніли, час від часу відкидаючись на спинки крісел у веселому реготі.

— Скоро ж ви порозумілися, — сказав я, підійшовши до їхнього столу.

— Не по-о-няв! — прискалив руде око Шиньйон.

— А тут і розуміти нічого. Як здоров’ячко, Микольцю?

— Хто це такий? — спитав курдупель у Миколи, — Ти його знаєш?

Микола знизав плечима.

— Вперше бачу.

— Хіба мало тут чудиків? — засміявся Едик.

— Ти давай, друг, хиляй звідси, — порадив Франьо. Випив? Ну й хиляй!

— Та ви справді артисти! — вигукнув я. — Вам треба обов'язково у театр. Там вас давно чекають!

— Зараз я поговорю з ним! — грізно проказав Додик і встав було з-за столу, але Віра схопила його за рукав:

— Не вмішуйся! Бачиш — п’яний!

— Треба покликати міліцію, — обурився Шиньйон. — Що за чорт — не дадуть культурно відпочити! Офіціант! Офіціант!

Я розвернувся і поплентався до свого столу.

Дивовижний світ, у якому я ще недавно перебував, нарешті для мене замкнувся.

Львів 1978 р.

КНИГА ДРУГА

I

Минуло два роки. Жодного просвітку я й далі не бачив перед собою. Писав у шухляду, працював художником на ізоляторному заводі й чекав на якісь блаженні часи, які мали прийти мені на порятунок. А проте вони не приходили. Леонід Ілліч, здавалося, житиме вічно, а разом із ним і вся його гнила банда.

На заводі я малював лозунги, заклики, агітки, і не було всьому цьому ні кінця ні краю.

Наприкінці квітня мені доводилося працювати щодня, квацяючи Першотравневі транспаранти й інші дурниці. Одного разу до моєї майстерні зайшов рознервований начальник цеху, в якому я записаний був маляром, і спитав:

— Де табличка для мого кабінету?

Голос його звучав грізно і не віщував нічого доброю. Дурнуваті таблички, які він собі замовив, я весь час відкладав на потім, одна лише згадка про них псувала мені настрій — начальник хотів, щоб я їх фігурно повирізав з латуні й наклеїв на дерев’яну дощинку.

— Я ще не зробив, бо мушу малювати транспаранти, — збрехав я.

— Що значить «не зробив»? Сьогодні у нас іноземна делегація! Що вони побачать на моїх дверях?

Я ще його таким не бачив. Він весь розчервонівся і аж кипів від злості. Можливо, навіть для хоробрості врізав сто грам. Принаймні я б не сподівався від нього в тверезому стані наступної тиради:

— Всьо! Ти більше тут не працюєш! Хватить з мене! Художники, бля, понімаєш! Пиши заяву! З сьогоднішнього дня! І мені на стіл! Вже!

Я теж можу впадати в нерви. Один елегантний змах руки — і слоїк з фарбою вилився на готовий щит із передовиками виробництва.

— Ах ти бл..! Та ти шо? Обалдів! — верещав начальник, а я спокійно надряпав заяву і, тицьнувши йому в руки, забрався геть.

Через годину, зібравши необхідні підписи для звільнення, я з трудовою книжкою в кишені вже чалапав сонячною вулицею і настроєм далеко не сонячним.

Ізоляторний містився в самому кінці Зеленої, до центру було далеко, але я не мав жодного бажання пхатися в тролейбус і чимчикував пішки. Раптом я почув, як біля мене загальмувало авто. Дверцята прочинилися, і знайомий голос пані Аліни покликав:

— Пане Юрцю! Сідайте, я вас підвезу.

Я слухняно сів поруч з нею.

— Ну, куди то ви чимчикували з таким понурим виглядом, ніби програли душу в карти? — штурхнула вона мене плечем.

Старша пані за кермом виглядала оригінально. Особливо цей білий капелюшок із маленькою білою вуалькою.

— В мене й справді такий сумний вигляд? — спитав я.

— Жахливий. Я подумала, що неодмінно мушу вас перепинити. І знаєте, що? Ми зараз їдемо до мене, і там ви мені про все розповісте. Між іншим, хочу вас потішити — я взялася писати