Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Уже в перших днях січня 1920 року ми фактично припинили боротьбу проти білих росіян. Уже тоді, на нашу думку, вони були трупом, у якому штучно підтримувала життя Антанта. З трупами ні воювати, ні, тим більше, йти в «тєсном союзе» Українська Армії не бажала. У цей момент для нас було важливо, щоби якнайдовше протяглася боротьба між нашими ворогами, білими та червоними росіянами. Щоби не перешкоджати їхній боротьбі, ми вже тоді міркували, куди б то звернути зі шляху так, щоб не стати поміж білими і червоними.

За дорученням Головного командування Озброєними Півдня Росії начальник Ольвіопольського району полковник Попов у половині січня 1920 року вислав до нас делегацію з пропозицією припинити боротьбу і утворити військовий союз для боротьби з червоними. Пропонується утворити «союз без політики, бо політика вимагає часу, а ворог на носі». До офіційної пропозиції полковник Попов додав приватного листа від себе. У цьому листі він нарікав на політиків Озброєних сил, що не змогли помиритися з українцями при зустрічі у серпні 1919 року. Він признається «У нас є те, чого бракує вам, — зброя, але Ви маєте те, чого нема у нас, — довір'я населення»[12]. Над офіцерською армією генерала Денікіна повною мірою сповнилася приказка: є каяття, та нема вороття.

Делегати розшукали частини нашої армії набагато пізніше; тої ми вже розпочали боротьбу проти червоних, одночасно звернувші зі шляху, де мали зустрітися російські сили: білі та червоні. 26 січня 1920 року делегація догнала Київську дивізію в м. Вільшані на Звенигородщині.

Делегація втратила надію, що їй швидко вдасться розшукати Штаб Української Армії, і просила, щоби я дав відповідь персонально. Моя відповідь не була довгою. Я відповів: «У мене нема уповноважень говорити від цілої армії, тому я висловлюю тільки свою власну думку. Ми вже припинили боротьбу проти Добровольчої Армії, бо вона тепер не є серйозною силою. Дні вашої, ще місяць тому великої, армії пораховані. Я не знаю, чи ви застанете її ще в Одесі, коли повернетеся. Якби справді розпочалися про який-нсбуль союз наш з вами, то, напевно, українське командування почне їх з політики, котрої не хоче зачіпати ваше командування. Не може бути мови про союз до часу, поки Командування озброєними силами Півдня Росії не признає суверенних прав Української держави. Тільки в такому випадку міг би бути утворений спільний фронт проти червоних. Зрозуміло, що під час операцій на території Української Держави Добровольча Армія підлягала б українському командуванню. Трудно сподіватися, щоби Генерал Омелянович-Павленко дав іншу відповідь, бо наші думки не розходяться».

Делегація все ж просила передати пропозиції до штабу армії. Один з делегатів зараз же з Вільшани повернувся до Одеси, а другий, що походив з Харківщини, упросився до Української Армії і був призначений у Четвертий кінний полк. Він загинув пізніше в бою з росіянами під м. Смілою.

Потім всі командуючі дивізіями погодилися з моєю відповіддю делегації денікінців. Той делегат, що повернувся до Одеси, таки не застав своїх, вони вже втекли в різні сторони. Через Румунію він перебрався до Польщі.

Наші зносини з білими росіянами закінчилися.

Маємо класичний приклад російського нахабства і ненависті до націй, що провадять визвольну боротьбу. Учорашній пан хоче бути паном і сьогодні. Свого існування він не уявляє інакше, як тільки в ролі експлуататора націй пригноблених. Для росіян ще довго буде незрозумілою психологія інших націй, що колись входили в склад імперії. Вони все шукали і будуть шукати «тісного союзу без політики». У серпні 1919 року в час, коли Денікін от-от сподівався в'їхати в Москву, росіяни на станції Цвіткове говорили нашій делегації, що вони «нє врагі Петлюри і готови драцца вмєсте протів большевіков, но обязатєльно под командованієм Южной Армії». Через півроку погромлена, майже знищена Добровольча Армія звертається з пропозицією «союзу без політики, бо політика вимагає часу»… Для політиків Озброєних сил досвід не існує.

Українська Армія теж хотіла мати союзників, але союзників проти Росії. Таких союзників годі знайти в таборі росіян.

До цього часу в частини української інтелігенції є думка, що краще було дійти до якоїсь згоди з білими росіянами для спільної боротьби проти червоних. Ці інтелігенти ще й досі переконують усіх, що Денікін помилку зробив, не прийшовши до згоди з нами. Тому, ато сам помиляється, все здасться, що помиляється його противник.

Маса Української Армії ніколи не поділяла і не могла поділяти думок деяких наших військових фахівців, що в той час що не уявляли собі дійсних інтересів української нації та переконували всіх, що перемога нашої національної ідеї можлива тільки в союзі з нашими національними ворогами. Для національної армії не могло бути дилеми: «або з большевиками проти

Антанти, або з Антантою проти большевиків»[13]. Українська нація мусила і мусить іти хоч й з ким, аби йти проти своїх національних ворогів і їх союзи Так розуміла своє завдання армія.

У той час, як наші найбільш відповідальні дипломати «со спокойной совєстю подпісивалі етот документ, в котором билі ізложени сокровєнниє мислі по основному вопросу о путі возможнаго воссозданія в тот момєнт государствєнного порядка на развадінах і хаосе, в котором уже прєбнвала тогда почті вся тєріторія рухнувшаго російскяго государства»[14] і переконувала Антанту в потребі нашого союзу з росіянами, а армія бажала мати союзників проти росіян і, не знаходячи їх ззовні, знаходила собі такого союзника в «развалінах і хаосе», від котрих ще й досі не «рухнуло російскоє государство». Нам був і є потрібний хаос у та наших національних ворогів, бо тільки при такому хаосі зможе творити український національний Геній свою Національну Державу.

Розділ ІІІ

Доля «отаманського тріумвірату». Політика Волоха і «коростенська інструкція». Ревком Правобережжя і його політика, Червоні росіяни і наші боротьбисти. Кінець волохівщини.

Тріумвірат: Волох, Божко і Данченко, як і всі тріумвірати, не були довговічним. Усі три отамани були занадто великими честолюбами і бажали влади, що не врівноважувалося холодним розумом, без якого політик не політик. Одного патріотизму і персональної хоробрості, яких вони мали досить, було замало для того, щоби опанувати політичною ситуацією, що була особливо складною. Не мали вони ні належної освіти, ні досвіду, ні природних властивостей, щоби стати на чолі політичного життя України. Ні один з отаманів не перевищував своїх товаришів настільки, щоби стати паном над рештою. До того часу, поки Петлюра не приїхав до Польщі, отамани йшли гуртом проти нього, але як тільки той вислизнув із-під