Читати книгу - "Кім"

— І я так кажу, Магбубе. Лоша будуть учити тільки для поло. (Ці люди, певно, нічого у світі не знають, окрім коней, падре). Побачимося завтра, Магбубе, якщо ви маєте щось для продажу.

Торгаш по-верховому змахнув йому рукою на прощання.

— Будь трохи терплячішим, Друже Усього Світу, — прошепотів він згорьованому Кімові. — Твоя доля влаштована. Через деякий час ти поїдеш у Наклао, і — ось, маєш заплатити писареві за лист. Думаю, я ще багато разів тебе побачу.

І він поскакав униз по дорозі.

— Послухай мене, — сказав полковник із веранди місцевою говіркою. — Через три дні ти поїдеш зі мною в Лакнау, будеш весь час бачити і чути нові речі. Тому сиди протягом цих трьох днів і не втікай. У Лакнау ти підеш до школи.

— А я там зможу зустрітися з моїм святим? — пхинькав Кім.

— Принаймні, з Лакнау ближче до Бенареса, ніж з Амбали. Може, я тебе візьму під свій захист. Магбуб Алі про це знає, і він буде сердитися, якщо ти зараз повернешся на Дорогу. Пам’ятай, мені багато чого розказали, і я про це не забуду.

— Я буду чекати, — сказав Кім, — але хлопчаки мене битимуть.

І тут заграв горн до обіду.

Розділ 7

Хто плідні сонця в небі помістив,

І зорі зорь, і глум нічних світил?

Піди поглянь — тебе б він пропустив.

Бо небу — вись, війна — землі уділ.

А гріх Адама, батька, зве туди,

Де страх, насилля, гамір увесь час.

Угору глянь, і гороскоп склади —

Чи провідна зоря то, а чи Марс?

(Сер Джон Крісті)[94]

У другій половині дня розчервонілий учитель сказав Кімові, що його «викреслено зі списків військового складу», про який Кім нічого не второпав, але йому наказали йти гратися. Тоді він побіг на базар і знайшов молодого писаря, якому заборгував за марку.

— Тепер я заплачу, — по-царськи мовив Кім, — і тепер мені потрібно ще один лист написати.

— Магбубові Алі в Амбалу, — хвацько вгадав писар. Професія зробила його справдешнім бюро загальної дезінформації.

— Це не Магбуб, а жрець. Бери ручку і швидко пиши. «Для Тішу-лами, святого з Бготійялу (назва Тибету в окремих індійських говірках), шукачеві Річки, який мешкає зараз у Храмі Тіртханкарів у Бенаресі». Візьми більше чорнила! «Протягом трьох днів я маю приїхати в Наклао до тамтешньої школи. Назва школи «Ксав’є». Я не знаю, де саме та школа, але вона знаходиться в Наклао».

— А я знаю Наклао, — втрутився писар. — І знаю, де школа.

— Напиши йому, де вона знаходиться, я дам іще півана.

Очеретяна ручка діловито зашкрябала.

— Він не помилиться, — писар підняв голову. — А хто то спостерігає за нами через вулицю?

Кім хутко глянув і побачив полковника Крейтона у фланелевому костюмі для тенісу.

— А, це один сагиб, знайомий товстого жерця з казарми. Він мене зве.

— Ну, як ти? — спитав полковник, коли Кім підбіг.

— Я… я не тікаю! Я надсилаю листа до мого святого у Бенарес.

— Я й не думав про це. А ти йому написав, що я візьму тебе з собою до Лакнау?

— Ні, не писав. Прочитайте листа, якщо не вірите.

— Тоді чому ж ти не згадав мого імені у листі до свого святого? — дивно посміхнувся полковник.

Кім зібрав усю свою мужність.

— Якось мені сказали, що не варто називати імена інших людей, задіяних у справі, бо через розголос імен псується багато хороших планів.

— Ти добре навчений, — відповів полковник, і Кім зашарівся. — Я залишив свій портсигар у будинку падре, праворуч на веранді. Принеси мені його додому сьогодні ввечері.

— А де ви живете? — спитав Кім. Кмітливість підказувала йому, що це якесь випробування, і він насторожився.

— Запитаєш у кого-небудь на великому базарі, — сказав полковник і пішов далі.

— Він забув свій портсигар, — сказав Кім писареві, повертаючись. — Я маю принести йому сьогодні ввечері. Мій лист уже закінчений, тільки допиши тричі: «Прийди до мене! Прийди до мене! Прийди до мене!». Тепер я тобі заплачу за марку, а ти надішли його поштою.

Він уже піднявся, щоби піти, але машинально запитав:

— Хто він такий, цей сердитий сагиб, який забув портсигар?

— О, він просто Крейтон-сагиб, такий дуркуватий сагиб, полковник без полку.

— А чим займається?

— Бог його знає. Він завжди купує коней, на яких не вміє їздити, і загадує всілякі питання про божі створіння, як-от камінці, рослини, про людські звичаї. Торгаші його називають батьком дурнів, бо його легко взути при продажу коней. Магбуб Алі каже, що він найбожевільніший серед сагибів.

— Аа! — відповів Кім — і пішов.

Умови його виховання прищепили хлопцеві деякі знання щодо людської вдачі, і він був певен, що дурням не дають інформацію, яка призводить до виступу восьми тисяч чоловік, не рахуючи пушкарів. Головнокомандувач усіх індійських військ не став би так говорити з дурнем, як він говорив, коли Кім слухав їхню розмову. Так само Магбуб Алі не змінював би тон щоразу, згадуючи ім’я полковника, якби той був дурнем. Отже, — тут Кім аж підскочив, — десь тут була загадка, і можливо, Магбуб Алі шпигував для полковника так само, як Кім шпигував для Магбуба Алі. І, як і кінський торгаш, полковник, певно, поважає людей, які не виказують, скільки усього знають.

Він радів, що не видав себе і не виказав, що знає, де знаходиться будинок полковника. А коли, повернувшись до казарми, виявив, що жодного портсигара ніхто не забував, то засяяв від радощів. Оцей чоловік був йому до душі — ухильний і хитрий, що веде свою потайну гру. Ну, якщо він дурень, то таким дурнем і Кім може бути.

Кім не виказав жодної зі своїх думок і тоді, коли отець Віктор упродовж трьох довгих ранків розказував йому про набір цілковито нових богів і боженят, а найдужче — про богиню Мері, яка була, як здогадувався Кім, те ж саме, що й Бібі Міріам[95] із розповідей Магбуба Алі. Він не виказував жодних почуттів, ні коли після лекцій отець Віктор тягав його по крамницях, купуючи різне спорядження, ані коли заздрісні хлопченята-барабанщики відлупцювали його, бо він їхав до кращої школи, але зі щирою цікавістю чекав на подальший розвиток гри обставин. Отець Віктор, добра душа,