Читати книгу - "Усі жінки - відьми. Фатальне кохання"

Але в цю мить Пайпер вивільнила руки.

Джил і Вільям вмить завмерли. Жертовний ніж Джила зупинився в якихось дюймах від грудей Фібі.

— Красненько дякую, — сказала вона, обережно вилазячи з-під гострого леза і спинаючись на ноги. — От і подискутуємо тепер про роль часточки секунди у долі індивіда.

— Не варто, — сказала Пайпер. — Ми заздалегідь з тобою згодні.

— Хух! — з полегшенням зітхнула Пейдж. — І що ми тепер робитимемо?

— Гадаю, нам слід дати пану на ім’я «Торжество Духа над плоттю» самому спробувати власних ліків, — запропонувала Фібі.

— Я підтримую цю пропозицію, — сказала Пайпер.

— А чи можна здійснити часткове розблокування? — поцікавилася Пейдж.

Пайпер на якусь мить замислилася.

— Гадаю, можна. Тільки спочатку займемося корекцією і поєднанням думок.

— Гей, — запротестувала Фібі. — Я перша хотіла це сказати!

Пайпер посміхнулася.

— Однаково тобі робити заклинання. Це ж, в основному, твій двобій.

— Гаразд, — погодилася Фібі. Глибоко вдихнувши, вона простягла руки сестрам. Пайпер і Пейдж взялися за кожну і з’єднали свої. Так чаклунки утворили правильне коло — живе втілення поєднаної сили трьох.

— Зосередьмося на центрі кола, — мовила Фібі. — Уявіть, як всі наші думки зливаються в одну. Я уявляю собі кулю білого світла.

— Ага — як Глінда, добра відьма, — не проминула підколоти її Пейдж.

— Я не проти такого порівняння, — сказала Фібі. — Усі готові?

І вона почала промовляти заклинання:

Сили рівноваги і світла сили,

Нумо, поможіть нам все як слід осилити,

Всі наші думки в єдину з’єднайте

Міць і силу трьох негайно нам дайте!

Пайпер побачила, як перед нею в центрі кола почала утворюватися куля чистого білого світла, і відчула, як ця куля почала буквально по вінця заповнювати її розум. А ще вона відчула, що має здатність читати думки своїх сестер так само чітко й виразно, як і свої власні.

— Усе готово? — спитала Фібі.

— Усе, — підтвердила Пайпер.

Мало-помалу, від того, як кожна сестра задіювала свою волю, куля білого світла почала підніматися вгору. Спочатку вона зависла над їхніми головами, а потім попрямувала туди, де непорушно застиг Вільям Ланкастер, спійманий у часову пастку. Зависнувши на якийсь час над його головою, вона невдовзі почала опускатися. Тільки-но куля торкнулася голови Вільяма, Пайпер відпустила руку Фібі й одним швидким жестом розблокувала його. Роз’єднавши контакт з Фібі, Пайпер тим самим розірвала коло і на мить відчула, як світло в її голові потьмяніло. Потім сестри знову взялися за руки. Але цього разу вони утворили не коло, а лінію, ставши обличчями до Вільяма Ланкастера.

Відчувши у свій голові думки чаклунок, Вільям дико заволав. Його сильні руки безпорадно вхопилися за візок. Голова почала несамовито сіпатися з боку в бік.

— Ні! — дико заверещав він. — Я не зроблю цього! Ви не зможете мене здолати! Я і досі сильніший за вас!

Фібі знову почала декламувати:

Сили рівноваги, чисті як скло,

Нумо, поможіть нам вигнати зло,

Потім — його знищити, а добро — звільнити!

Як ми бажаємо, так тому і бути!

Руки Вільяма нервово засіпалися. Він розгойдував своє тіло з боку в бік, а на руках, які мертвою хваткою тримали колеса візка, випнулися сухожилля. Потім він став повільно обертатися, хоча тіло його й досі було напнутим, наче вітрило. Раптом Вільям хрипко захекав — то він, нарешті, на собі відчув, що то є таке, коли думками однієї людини керує інша.

Повільно, але невблаганно Вільям пересувався кімнатою, доки під завислим ножем Джила не опинилися його груди, а не груди Фібі.

— Готові? — запитала Фібі.

— Готові, — відповіла Пайпер.

— Відпускаймо!

В одну мить сестри розірвали контакт, вивільнивши Вільяма з-під заклинання для контролю думок. Швидким плавним жестом Пайпер скинула руки і звільнила Джила з часової пастки. Його рух уперед спинити було неможливо. Атаме, жертовний ніж, швидко, як блискавка, майнув униз. Джил захитався і позадкував, з жахом прикипівши поглядом до руків’я, що стирчало з Вільямових грудей.

— Вільяме! — ледь мовив він, задихаючись. Упавши на коліна біля свого кумира і господаря, він заридав. — Прости мене! Що ж я накоїв!

— Спокій! — сказав Вільям через кілька секунд. Його очі заплющилися, але потім знову розплющилися. — Ти дав мені спокій. Я вдячний тобі за це.

Його повіки опустилися. І більше не підіймалися. Крізь звуки нестримних ридань Джила Пайпер почула завивання сирен.

— Спасибі, що прийшли, люба моя, — сказала Люсіль.

— Це вам спасибі, — відповіла Фібі. — Утім, нам слід було зустрітися.

— Я знала, що ви мне зрозумієте. Мені просто хотілося… хотілося зустрітися до від’їзду.

— Не треба нічого пояснювати, — відповіла Фібі. — Ходімо нагору?

— Безумовно! — погодилася Люсіль.

Як і кілька тижнів тому, вони пішли сходами Будинку з фресками вгору.

Саме Люсіль запропонувала Фібі зустрітися тут. Вони рідко бачилися відтоді, як убивства було розкрито. Більшість подробиць так і не стали надбанням широкої публіки, а Джилу Таунсенду так ніколи і не судилося постати перед судом. Смерть Вільяма Ланкастера повністю зруйнувала його свідомість. Спочатку Джил скаженів і бився в істериці, а коли до клубу прибула поліція, він впав у стан, який викликав іще сильніше занепокоєння. Джил впав у повний ступор і ніяк не реагував на зовнішні подразники.

Виглядало так, наче без впливу Вільямового інтелекту, без його волі та бажань, розум Джила Таунсенда просто припинив існування. Але Фібі ніколи не забувала останніх слів Вільяма. Забравши у нього життя, Джил дав йому спокій. Схоже, слова її заклинання про знищення зла і звільнення добра виявилися пророчими.

А ще це означало, що Люсіль мала рацію щодо Вільяма Ланкастера. Це не він особисто породив зло. Він просто виявився надто по-людськи слабким, надто піддатливим до його нищівного впливу.

— Ну, що скажете? — спитала Фібі.

Люсіль трохи помовчала. Вони зійшли сходами на другий поверх і зупинилися біля кінцевого пункту своєї екскурсії — портрета Вільяма на повний зріст.

— Скажу, що ви маєте рацію, — нарешті відповіла Люсіль. — Він видається умиротвореним, як людина, що нарешті дістала спокій. І я… я рада цьому. Якщо він має спокій, то його, мабуть, мають і моя матуся, і Міранда Ненс.

— Люсіль, — обережно спитала Фібі. — А що ви думаєте про отой день у клубі?

Але не встигла вона закінчити своє питання, як Люсіль захитала головою.

— Я вже казала, що мені не треба жодних пояснень, і я дійсно сказала те, що думаю, Фібі. Це,