Читати книгу - "Пес Баскервілів"

Мій приятель говорив найщирішим і спокійним тоном. Стейплтон пильно дивився на нього. Потім він звернувся до мене.

— Я б запропонував перенести на сьогодні до мене цього бідолашного, але це може так налякати мою сестру, що я не маю права цього зробити. Я гадаю, що коли ми накриємо його обличчя, то він пролежить тут до ранку.

Ми так і зробили. Відхиливши гостинні пропозиції Стейплтона, Голмз і я рушили в Баскервіль Гол давши натуралістові змогу вернутися додому на самоті. Обернувшись, ми бачили його постать, що повільно рухалась широким болотом, а за нею — єдину темну пляму на освітленому місяцем схилі, що показувала місце, де так жахливо загинула людина.

— Нарешті ми близькі до сутички, — сказав Голмз, поки ми йшли болотом. — Що за нерви в цієї людини! Як він опанував себе, коли побачив, що жертвою його став не той, кого він намітив, а це його мусило б приголомшити. Я казав вам у Лондоні, Ватсоне, і повторюю тепер, що ніколи не було в нас ворога, такого гідного нашої зброї.

— Мені досадно, що він вас бачив.

- І мені також спочатку було досадно. Але цього не можна було уникнути.

— Як ви гадаєте, який матиме вплив на його пляни те, що він знає про вашу присутність тут?

— Це може примусити його бути обережнішим або ж спонукати його одразу до одчайдушніших заходів. Як і більшість розумних злочинців, він може надто покладатися на свій власний розум і гадати, що цілком ошукав нас.

— Чому б нам не заарештувати його зараз же?

— Любий Ватсоне, ви народились людиною дії. Вас завжди тягне зробити енергійний вчинок. Але припустимо, що ми заарештуємо його сьогодні вночі. Що це дасть? Ми не зможемо подати жодних доказів проти нього. В цьому й є диявольська хитрість. Якби він мав співучасником людину, ми змогли б дістати докази проти нього, а тепер, коли б нам і пощастило спіймати пса, все це не допомогло б затягти петлю на шиї його господаря.

— Але ж у нас в руках кримінальна справа.

- І найменшої тіні її, самі тільки припущення та підозра. На суді нас би висміяли, якби ми з'явились з такою казкою і такими доказами.

— А смерть сер Чарлза?

— Його знайшли мертвим без найменших знаків насильства. Ви й я знаємо, що він умер од страху, а також знаємо, що налякало його. Але як ми змусимо дванадцятьох присяжних повірити цьому? Де докази того, що тут діяв пес? Де знаки його зубів? Звичайно, ми знаємо, що собака не кусає мертвого тіла і що сер Чарлз умер раніше, ніж його догнав пес. Але мусимо все це довести, а тим часом не можемо цього зробити.

— Ну, а сьогоднішня ніч?

— Сьогодні вночі ми не зробили жодного кроку вперед. Знов — таки не було жодного безпосереднього зв’язку між псом та смертю чоловіка. Ми не бачили пса. Ми чули його, але не можемо довести, що він біг по слідах цього чоловіка. Тут цілковита відсутність мотивування. Мій любий друже, нам доводиться погодитися з фактом, що тепер у нас ще немає в руках жодної кримінальної справи, але нам варто йти на який завгодно риск, щоб тільки встановити її.

— А як ви сподіваєтесь цього досягти?

— Я покладаю великі надії на те, що може зробити для нас Лаура Лайонз, коли ми їй розкажемо про стан справи. В мене також є свій плян. А втім, кожен день має свої турботи, але не мине доби, як я сподіваюся взяти верх.

Нічого більше не міг я добитися від Голмза: заглибившись в думки, він дійшов зі мною до брами Баскервіль Гол.

— Ви підете зі мною?

— Так, я не бачу причини ховатися далі. Але ще одно слово, Ватсоне. Не кажіть нічого сер Генрі про пса. Хай він вірить що смерть Сельдена сталась так, як Стейплтон хоче, щоб ми думали. Нерви його будуть міцніші для іспиту, який може йому доведеться зазнати завтра, коли я правильно пам’ятаю ваше донесення, і він піде вечеряти до Стейплтонів.

— Мене теж запрошено.

— Ви мусите відмовити — і він піде сам. Це легко влаштувати. Ну, а тепер, коли запізнились на обід, то вважаю, що заслужили на вечерю.

Побачивши Шерлока Голмза, сер Генрі дужче зрадів, ніж здивувався, бо вже кілька днів він дожидав, що останні події викличуть Голмза з Лондона. Проте він здивовано підняв брови, коли переконався, що в мого приятеля немає з собою ніякого багажу й що цьому він не дає жодних пояснень. Я дав Голмзові все потрібне, і за пізньою вечерею ми розповіли сер Генрі про наші пригоди, оскільки було бажано, щоб він знав їх. Але насамперед мені припав неприємний обов’язок повідомити Барімора й його жінку про смерть Сельдена. Для нього це була безперечна полегкість, але вона гірко плакала закривши обличчя фартушиною. Для всього світу Сельден був жорстока людина — напівзвірюка, напівдемон, але для неї він завжди лишався маленьким свавільним хлопчиком, яким вона його пам’ятала у своїй власній молодості, якого вона водила за руку. Воістину зла мусить бути та людина, чиєї смерті жодна жінка не оплакуватиме.

— Я сьогодні зранку, від того часу, як пішов Ватсон, гинув од нудьги в цім домі, — сказав Генрі. — Сподіваюсь, це буде поставлено мені в заслугу, бо стримав свою обіцянку. Якби я не поклявся не виходити сам, то я міг би згаяти вечір веселіше, бо Стейплтон прислав мені записку з запрошенням прийти до нього.

— Не маю сумніву, що ви провели б вечір веселіше, — виразно промовив Голмз. — До речі, вважаю, що ви не оціните того, як ми оплакували вас, гадаючи, що ви зламали собі в’язи.

Сер Генрі широко розкрив очі.

— Яким чином?

— Той бідолаха був одягнений у