Читати книгу - "Повторення пройденого"

У низу сходів, що вели до підвалу, Антон побачив смугасте котеня. Воно із захватом бавилося шарудливим осіннім листком, то наскакуючи на нього, то ганяючи лапами.

— Звідки воно тут? Мабуть, загубилося. Треба віднести його у двір, ближче до людей, — запропонувала Настя.

Вона почала сходити вниз, миттю забувши про те, для чого вони тут зібралися. Антона завжди вражала здатність дівчат переключатися на дрібниці, коли йдеться про речі глобальної ваги.

У цей час з напіввідчиненого підвалу вилізла кішка. Вона підійшла до свого чада, лизнула в мордочку і втупилася в Настю. Жмурячи жовтаві очі, кішка оцінювала, чи слід побоюватися нежданих гостей.

Тільки тепер діти помітили в куточку надтріснуте блюдечко з водою і миску із залишками вермішелі.

— Вони в підвалі живуть. Їх тут хтось годує,— сказав Антон.

— Нічого собі, підвал стоїть настіж, і бомжі туди не лізуть, — здивувалася Настя.

Тим часом в Антона з'явилася чергова геніальна ідея.

— Придумав! — вигукнув він. — Давай ми його замкнемо.

— Навіщо? У них же там дім.

— У кого?

— У кішки з котеням.

— До чого тут кішка! Я про Толика кажу. Треба замкнути його в підвалі. Тоді він точно на потяг запізниться.

Настя постукала пальцем по лобі.

— Розмріявся! Як би він тебе не замкнув. Він же спортсмен і мало не на півголови вищий.

Це був явний наклеп. По-перше, Толик був не такий уже й вищий, а по-друге, Антон теж при нагоді міг постояти за себе. Ображений у своїх кращих почуттях, Антон спересердя мовив:

— Он як! Значить, я, по-твоєму, слабак? Може, ти взагалі закохалася в цього старигана?

— Нічого я не закохалася. Просто ти кажеш якісь дурниці! То валізу вкрасти, то замкнути.

— Чому це дурниця? — аж підскочив Антон.

— Та тому! Як ти собі це уявляєш? Він що, добровільно в підвал піде?

— Зі мною, може, й не піде. А з тобою запросто, якщо до діла підійти розумно.

— Знаєш книжку «Лихо з розуму»? Це про тебе. З твоїм розумом нас трохи до в'язниці не посадили, — мстиво нагадала Настя.

— Ніж відразу комизитися, краще б спитала, у чому полягає мій план.

— Ну і в чому полягає твій геніальний план? — уїдливо поцікавилася Настя.

— Скажеш Толику, що в тебе хлопчаки відняли сумку і закинули в підвал. А ти сама туди йти боїшся, бо там темно.

Антонова задумка була зовсім не безглузда, але в ній був один істотний недолік. Настя не вміла брехати.

— Раптом він мені не повірить? — спитала дівчинка.

— А ти постарайся.

— Може, є якийсь інший спосіб? — вагалася Настя.

— Ти краще прямо скажи: ти йому хочеш допомогти чи ні?

На це заперечити було нічого. Трохи порепетирувавши, Настя приречено попленталася до Толикового під'їзду.

Через п'ять хвилин дівчинка дзвонила в квартиру. Від хвилювання її всю аж тіпало. Вона благала, щоб Толика не було вдома, але її благання залишилися марними.

Двері відчинилися. На порозі стояв Толик. Остовпівши з несподіванки, він дивився на Настю, не вірячи власним очам. Настя теж так розгубилася, що забула всі слова.

— Толю, хто там? — пролунав з кухні жіночий голос.

— Це до мене, — сказав Толик і мовив до Насті: — Я не чекав. Тобто пробач. Проходь!

— Ні, я на хвилинку. Ти можеш вийти? — спитала Настя.

Толик поглянув на настінний годинник і кивнув.

— Можу. Ба, я ненадовго, — гукнув він у бік кухні.

— Куди? Тобі ж скоро на потяг, — сказала бабуся, з'являючись у дверях.

— Ще дві години. Устигну. Адже я вже все зібрав.

Бабуся оглянула Настю і розуміюче посміхнулася:

— Гаразд, іди, кавалер! Тільки не затримуйся.

Вони вийшли на вулицю. На душі у Насті було мулько. Толик зустрів її з такою щирою радістю, що вона почувала себе зрадницею. Він їй вірив, а вона збиралася замкнути його в підвалі. Крім того, дівчинка боялася, що Толик розкусить її брехню. Це Антон міг наказати сім мішків гречаної вовни, і йому як з гуски вода. А вона воліла говорити правду. Чому вона повинна йти у нього на повідку? Поміркувавши, Настя вирішила діяти по-своєму.

— Уявляєш, людина живе і не знає, що на неї чекає,— почала вона здалеку.

— Це точно. Я навіть не мріяв, що ти прийдеш.