Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

Якби Женьку Москвичова й Льонька Потапова додати, а потім розділити навпіл, то вийшло б двоє в міру товстих, у міру тонких, у міру тихих, у міру жвавих, у міру слабких, у міру стійких, загалом, двоє звичайних середніх учнів звичайної середньої школи. Утім, На фізкультурі рослий здоровань Льонько стояв на чолі шеренги. Маленький, щуплий Женька, навпаки, замикав її. Фізкультура була єдиним предметом, з яким він не товаришував. З усіх інших дисциплін Женька був повним відмінником, хоча до його худенької комплекції найменше підходило слово «повний».

Льонько був трієчником, але не повним. Учитель фізкультури часто хвалив його й ставив п'ятірки. Льонько не був позбавлений сили, але не ліз у бійку. Статечний і неквапливий, він не любив даремно махати кулаками. Зате Женька був страшенно задиракуватий. Він не міг і хвилини всидіти на одному місці й раз у раз втрапляв у неприємності.

Льонько був тугодумом, однак Женьчиної надмірної кмітливості вистачало на двох. Про Женьку говорили як про «найідейнішу» людину в школі. Він читав усе підряд, і від цього в його голові завжди роїлося безліч ідей. З нього так і фонтанували різні винаходи.

Загалом, якби Женьку Москвичова й Льонька Потапова додати, а потім розділити навпіл… Але оскільки наука ще не навчилася ділити хлопчиськ, Женька й Льонько були нероздільні.

Щастя впало на Женьку й Льонька, як це завжди буває, зовсім неочікувано. Вони сиділи у дворі й міркували, чим би зайнятися, коли побачили місцеву знаменитість Жорика. Жорик був великою людиною: по-перше, він уже перейшов у десятий клас, по-друге, він ходив у клуб авіамоделювання і, по-третє, і найголовніше, на всеросійській виставці авіамоделей він одержав диплом із золотими літерами й печаткою.

У Жорика в руках був гарний новенький планер. Від погляду на модель у Женьки з Льоньком від захвату, як-то кажуть, у голові запаморочилося. І що найдивніше, Жорик простував прямо до них.

— Хлопці, не наглянете за планером, поки я до магазину збігаю? — запитав Жорик.

Питання пролунало музикою у вухах нерозлучних друзів. Невже Жорик справді залишить планер на повну їхню опіку? Це було круто. Женьку просто-таки розпирало від гордості.

— Про що мова? Можеш на нас покластися. Муха не сяде. Льонько взагалі природжений бодігард. Льонько, покажи біцепс. — Женька з ентузіазмом тицьнув друга в бік.

— Добре, культуристи. Сподіваюся, біцепси вам не знадобляться. Я швиденько, — посміхнувся Жорик, кладучи планер на ослін.

— Можеш не квапитися. Ми його будемо щосили охороняти, — запевнив його Женька.

Жорик пішов, і друзі почали охороняти планер щосили, але незабаром Женька зрозумів, що робити це не так уже й просто, а точніше — зовсім непросто, тому що охороняти його було абсолютно ні від кого. Це було непередбачене ускладнення. Подумати тільки, охороняти планер за дорученням самого Жорика й щоб жодна жива душа про це не знала! Але найобурливішим було те, що Льонько сидів з таким спокійнісіньким виглядом, начебто його зовсім не хвилювало, добре вони охороняють планер чи ні.

— Ну, чого ти на цей планер витріщився? Нас його охороняти поставили, а не витріщатися на нього, — врешті не витримав Женька.

— А що його охороняти? Сиди собі й чекай, поки Жорик прийде.

— Ха! Так охороняти кожен дурень може. Це зовсім навіть не охорона!

— Чому?

— Та тому що охороняти треба обов'язково від кого-небудь, а те, що нікому не потрібне, й охороняти нема чого. Зрозумів?

— Ну, — покірно кивнув Льонько.

Хлопці посиділи ще хвилинку.

— Ех, тільки даремно час втрачаємо, — журився Женька. — Незабаром уже Жорик прийде.

І отут йому пощастило. Він побачив, як з під'їзду сусіднього будинку вийшла Майка — перше базікало в класі. Вона тягла за собою брата, щокатого, кароокого малюка, чимсь схожого на неї. Звичайно, цікавіше було б охороняти планер від кого-небудь із хлопчиськ, але вибирати не доводилося.

— Зараз почнемо від Майки охороняти! — ожив Женька.