Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

Щодо цього не може бути жодних сумнівів. З огляду на це не тільки в провідних політичних партіях з'явилися войовничий настрій, але і в масах, як я міг побачити». Leo Trotzki: Die Balkankriege 1912-13, Essen 1996, S. 179. Троцький пройшов дві війни як журналіст, і якраз у наш час його статті, доповіді та аналізи, в світлі досвіду дев'яностих років XX століття, варто перечитати ще раз. Проблеми і конфлікти в цьому регіоні Європи майже не змінилися. ">[127], «знову» опинилися б у стані конфронтації, і це загрожувало б Балканам третьою великою війною[128].

Комуністична Югославія Тіто не вирішувала національні конфлікти, а хіба що придушувала їх силою. «Так утворилася авторитарна система, що базувалася на федеральному устрої. Протиріччя у собі. Югославія трималася купи, доки жив засновник країни, яскравий символ Тіто, і вистачало сильного впливу зовні»[129]. У 80-ті роки по смерті Тіто націоналізм грав у всіх республіках колишньої Югославії дедалі більшу політичну роль. Але велику кризу спровокувала найбільша і найбільш густонаселена з союзних республік колишньої Югославії, Сербія, та її лідер Слободан Мілошевич, який з міркувань убезпечення власної влади звільнив тигра великосербського націоналізму[130]. Мілошевич був не великосербським націоналістом, а радше комуністичним апаратником, який розгледів, утім, у повені націоналізму в Югославії в кінці вісімдесятих можливість втілити свої особисті претензії на владу, поставивши на великосербську карту. Найпевніше, він уже не уявляв собі майбутнього єдиної держави Югославії, тож дійшов висновку, що всі серби живуть в одній державі, тим-то райони їхнього поселення слід долучити до Сербії. Це означало, однак, потребу переглянути кордони Сербії. Більшість населених сербами регіонів в Хорватії та Боснії за умов деякої додаткової реорганізації треба було силоміць долучити до Сербії.

При цьому з самого початку цілком особливу роль грав край Косово на півдні Сербії. Сербська Церква і сербський народ убачали у ньому свою історичну батьківщину, попри те, що переважну більшість населення краю становили албанці. За часів Тіто сербська провінція Косово дістала широкі права автономії в конституційних рамках Сербської республіки, які були скасовані Сербією після насильницької конфронтації між сербськими націоналістами і незалежними органами влади провінції, де переважали службовці албанського походження. У своїй сумно-відомій історичній промові під час візиту до Косова в квітні 1987 року Слободан Мілошевич (у той час заступник голови партії Сербського Союзу комуністів)[131] остаточно став на бік великосербського націоналізму. Автономію провінції було скасовано, Косово взяв у свої залізні руки своєрідний режим сербського апартеїду, і албанська більшість років десять з гаком зазнавала жорстоких культурних і політичних утисків. Слідом за цим почалася справжня війна в Косово, до якої згодом долучилася інтернаціоналізація війни за югославський спадок[132].

Повернення Югославії до жорстоких націоналізмів, що були на ножах один з одним, із сепаратистськими війнами, переміщеннями і вже неприйнятними з погляду Старого світу злочинами аж ніяк не було тільки моральним і гуманітарним завданням для Європи і Заходу в цілому, проте чаїло в собі реальну в плані політичних наслідків політичну небезпеку для європейського порядку. Щоправда, реакція чільних країн Західної Європи на розв'язування війни за спадок у Югославії показала, як сильно вони й досі грузнуть в успадкованому мисленні позірно занепалої старої політики влади та її традиційної опозиційності, керуючись логікою старого європейського балансу сил. 1991 року можна було легко дійти думки, що в Югославії була не інтеграційна Європа з понад тридцятирічною історією успіху, зі спільними інтересами і дедалі інтегрованішою політикою, а радше альянси й антагонізм сил старої струхлявілої державної системи Європи. Бонн, Берлін і Відень тягли руку за Хорватією, Париж і Лондон були на боці Белграда, і, здавалося, давно зниклі сузір'я європейської політики з доби до 1914 року відродилися знову.

Цей історичний відступ у позиції великих європейських держав щодо вибухового югославського націоналізму матиме фатальні наслідки, оскільки він тривалий час шкодив пластичній політиці Заходу і Європи щодо Югославії. Далекоглядна й мудра політика Заходу мала б прагнути або співіснування в Югославії у новому контексті, за новою конституцією і міжнародними гарантіями, або врегульованого «розлучення» під міжнародним контролем і за умови відмови від насильства. І в обох цих