Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

219
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80" автора Віктор Рубенович Балаян. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 59
Перейти на сторінку:
що зіщулився в своєму кутку… Чи доживе він до ранку?.. Я пожалів його, як молодшого брата. Саме так, як молодшого брата. І лише потім спало на думку: а й справді, скільки нам літ? Нам, усьому людству? 5

Геологи навчилися датувати літопис планети, астрономи вирахували вік багатьох зірок, астрофізики — вік всесвіту. Та коли, де і як з’явились ми — люди? І що слід вважати днем нашого народження? Не так просто на все це відповісти, як здається.

Наука невпинно поповнює ланки еволюційної драбини, та далеко не всі знахідки — відкриття, далеко не всі вони продовжують еволюційний ланцюг — бувають дивні, незбагненні речі.

Одну з таких знахідок зробив 1959 року в Африці археолог Луїс Лікі — скам’янілі кістки одного з людських предків, названого ним зінджантропом. Наче б нічого незвичайного. Та, продовжуючи роботи, Лікі знайшов скам’янілий череп другої істоти, названої ним “людиною вмілою”. І ця “вміла” за своїм фізичним типом була набагато ближчою до нас, ніж зінджантроп. У неї не було надмірно розвинених надбрівних дуг, низького, скошеного назад лоба, важкої верхньої щелепи. Сенсаційність знахідки полягала в тому, що “вміла” була явно старшою від зінджантропа! Виходило, що примітивні людиноподібні істоти жили на нашій планеті поруч з людиноподібними, розвиненими набагато вище!

“Єдине пояснення, — думав я, — може полягати лише в тому, що еволюційний ланцюг не такий прямолінійний, як багато хто вважав раніше. Скоріше, це не ланцюг, а дерево, окремі гілки якого рано чи пізно відмирають. Не випадково в антропології виник термін — “тупикова парость”. Приклад — той-таки неандерталець, якого більшість вчених у наші дні відмовляється вважати одним з людських предків”.

“Могли ж, — думав я, — бути періоди, коли на планеті одночасно жили цілком різні за своїм фізичним розвитком і рівнем мислення істоти… Як довго вони рухалися паралельними курсами? І чи не представником такої тупикової парості був мій застуджений бранець, що зумів пережити неандертальців і кроманьйонців, а зараз так важко помирає в тісній палатці свого далекого нащадка?..”

6

Вітер вив усе дужче, задував крізь щілини дрібний сніговий пил. Під ранок я почув крізь його шум щось схоже на важке зітхання велета. Палатку струсонуло, і відразу ж звідкілясь почулось дивне шерхотіння… Своєю незвичайністю і незрозумілістю воно лякало дужче, ніж наступ хуртовини, і я кинувся розшнуровувати запону. Та палатку вже підняло, гойднуло, і з усіх боків ринули на мене крижані струмені води. Не вагаючись, я розпоров ножем днище, вивалившись просто в каламутну вируючу воду. Новий вал накрив мене з головою, відкинув геть від палатки. У місячному світлі я побачив, як фантастично повільно обвалюються зі стін, що оточували озеро, льодяні іскристі дашки. Вони обвалювалися в чорну воду, потопали в ній, підіймаючи перед собою вал, а потім поставали з глибин, мов гігантські левіафани…

Обвал льодяних брил — це й стало причиною такої дивної повені…

Марно я кидався в гігантські вали, що накочувалися на берег, мене неодмінно відкидало назад, і я так і не 8 міг дістатися до палатки, в якій лишився хворий йєті.

Тупий, холодний відчай оволодів мною. З протилежного схилу з гуркотом зірвалося каміння, я навіть не глянув на нього. Куртка обмерзла на вітрі, жолобилась, я не відчував і цього. Одна-єдина думка змушувала мене страждати — я знову програв! Програв остаточно!

“Вгамуйся, — сказав я собі. — Вгамуйся… З самого початку цей йєті здавався надто великим дарунком…”

7

Основна маса Гімалаїв ще перебувала в тіні, але найвищі вершини осяялися сонцем і виблискували в недосяжному для смертних небі. Недаремно саме ці вершини населялися з віку у вік мстивими й лихими богами — шерпи завжди відчували щось загрозливе у цій холодній, майже неземній красі.

Коли сонце запряжило в повну силу, я розіклав на камінні одяг, ждучи, коли він хоч трохи підсохне… Вогнисті краплі ліниво зривалися з довгої бурульки, що мінилася всіма кольорами веселки, і з тонким дзвоном падали в сніг. Розбиваючись, вони на мить спалахували надзвичайно яскравими жовтогарячими іскрами…

Тільки в горах можна так швидко з пустелі потрапити в сад. Вже через кілька годин я брів заростями барбарису і рододендронів. Гірлянди ломоносу щедро обвивали кожен кущ, і все навколо здавалося рожевим від квітів, які з’являлись то за камінням, то за численними потічками. Жоден садівник не зміг би створити таке: миршаві кущики рожевих і лілових квіток постійно розмежовувалися горбками льоду, де-не-де проткнутого високими стрілами гнучких ранніх примул і шипастими стеблами білих маків.

Хатина пустельника-найдана, в якій ми з шерпом залишили речі, була десь поряд, та відсутність стежок водила мене манівцями, і я, як завжди, вийшов до неї несподівано. Крізь широкі щілини в кам’яній важкій огорожі я побачив і самого найдана. Він сидів посеред двору, і його довгі пальці ледь ворушилися, перебираючи великі чотки. Найдан був старий і зігнутий, і, побачивши його, я відразу зрозумів — шерп іще не прийшов!

Хвіртка скрипнула.

Найдан підвів голову, кивнув і мовчки, не поспішаючи, рушив до хатини — варити чай.

Переодягнувшись, я зупинився біля низької огорожі, вздовж якої тяглися ящики з квітками, і глянув на снігове громаддя Ама-Даблана.

Я думав про шерпа Пасанга, що пішов униз — до селища. То була не така вже й гірка думка, зовсім не гіркіша від думки про втраченого йєті, але й вона залишала в душі осад. Звичайно, я розумію, що зустріч забобонного шерпа з йєті, породженням гемонських сил, рівнозначна зустрічі того ж таки найдана із самим господарем пекла Ерлікханом. З Ерлікханом, що тримає в руках чарівне дзеркало-толі, в якому відбиваються всі гріхи й добрі справи кожної людини. З Ерлікханом, господарем великого пекла живих істот.

“Так, — думав я, — уявлення про пекло, де грішники вбивають себе й інших, щоб знову й знову воскресати для вічних страждань, уявляючи це пекло, де грішники киплять в казанах або розчавлюються горами, цілком могло змусити Пасанга податися в селище, залишивши мене наодинці з Гімалаями…”

Ще гіркіше було думати про втраченого мною йєті, в якому мені хотілося бачити предка, справжнього предка одного з нас — шерпа, мене, сера Джона Ханта і всіх інших, що плавають по океанах, злітають у небо, штурмують гори… Як грішник, шлунок якого ненаситний, а рот не ширший вушка голки, я прагнув відкриття, але воно не відбулось. Як і чим я можу довести людям те, що кілька годин провів поруч з істотою, історія якої може пролити світло й на саму історію людства.

Найдан приніс чай і склянку міцнючої смердючої горілки —

1 ... 36 37 38 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"