Читати книгу - "Вулик"

— Чудово сказано, сеньйоре. В такі хвилини краще, коли один розпоряджається, а решта кориться.

Мешканці дому, де стався злочин,— іспанці всі як один — так чи інак повторюють цей крилатий вислів.

— Зробіть йому липового чаю.

— Так, лікарю.

Дон Маріо та бакалавр Елой вирішують раніше лягти спати.

— Отже, друже, завтра до справи! Так?

— Так, сеньйоре, ось побачите, ви будете задоволені моєю роботою.

— Сподіваюсь, завтра о дев’ятій ви матимете нагоду почати доводити це на ділі. Куди ви тепер?

— Додому, куди ж іще? Піду спати. Ви теж рано лягаєте?

— Завжди. Я веду розмірене життя.

Елой Рубіо Антофагаста відчуває позив до підлабузництва — мабуть, підлабузництво — це його природний стан.

— Якщо ви не проти, сеньйоре Вега, я проводжу вас додому.

— Як хочете, друже Елою, дуже вам вдячний. А ви, либонь, розраховуєте розжитися ще одною сигарою?

— Зовсім не тому, сеньйоре Вего, повірте.

— Годі вам прикидатися, всі ми через це проходили!

Хоча вечір досить прохолодний, дон Маріо та його новий коректор, піднявши коміри пальт, ідуть прогулянковим кроком. Коли донові Маріо випадає нагода поговорити на улюблені теми, він не зважає на холод, спеку чи голод.

Дон Маріо та Елой Рубіо Антофагаста чимало вже пройшли, коли раптом на розі помічають групу людей і двох поліцейських, які перекрили прохід.

— Що сталося?

До них обертається якась жінка.

— Не знаю, кажуть, зарізали двох підстаркуватих сеньйор.

— Чорт забирай!

У розмову втручається якийсь чоловік.

— Не перебільшуйте, сеньйоро,— не двох, а лише одну.

— А по-вашому, цього мало?

— Ні, сеньйоро, аж надто багато. Але могло бути більше, якби їх було дві.

До групи підходить якийсь молодик.

— Що сталося?

Інша жінка пояснює:

— Кажуть, убивство. Нібито задушили махровим рушником якусь дівчину. Здається, вона була артисткою.

Двоє братів, Маурисіо й Ерменехільдо, не від того, щоб трохи розважитися.

— Послухай, що я тобі скажу. Сьогодні чудовий вечір, давай гульнемо, якщо ти отримаєш посаду, відзначимо наперед, а якщо ні — це стане нам утіхою, і було б за чим жалкувати! Ходімо, бо як не підемо, ти цілу ніч про це думатимеш. Ти вже зробив усе, що міг, тепер залишається чекати, що зроблять інші.

Ерменехільдо задумливо відказує:

— Що ж, мабуть, ти правий. Коли цілий день про це думаю, то лише нервую. Ходімо, куди хочеш, ти краще знаєш Мадрид.

— Як ти щодо того, щоб піти пропустити по келишку?

— Ходімо, тільки що ж, отак удвох?

— Та вже когось знайдемо. О цій порі дівчат не бракує.

Маурисіо Сеговія та його брат Ерменехільдо простують вулицею Ечегарая, не проминаючи жодного бару. Маурисіо веде, а Ерменехільдо слухняно йде за ним і платить.

— Вважаймо, що ми відзначаємо моє призначення, я плачу.

— Гаразд, та якщо тобі не вистачить грошей на дорогу додому, скажи, я докладу.

В якомусь кублі на вулиці Фернандеса-і-Гонсалеса Ерменехільдо штовхає брата ліктем:

— Поглянь на тих двох, от шалапути!

Маурисіо повертає голову.

— Ти ба! Отой, схожий на Маргариту Готьє, либонь, хворий — ти тільки подивись — почепив у петельку червону камелію. Якщо добре розібратися, брате, тут у кого ні стида, ні совісті, той і пнеться вгору.

З іншого кінця бару чути гучний голос:

— Знай міру, Споглядачко, залиш щось на потім!

Пепе-Обломок підводиться.

— Ходімо надвір, побалакаємо!

Дон Ібрагім каже сеньйорові слідчому:

— Бачте, сеньйоре слідчий, нам нічого не вдалося з’ясувати. Кожен сусід обстежив своє помешкання, але ми не виявили нічого, що привернуло б нашу увагу.