Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

– Добридень і вам, – якось розгублено відгукнулась мама, яка бачила цього чоловіка вперше в житті.

– Вибачте, що не можу запропонувати вам сісти, – трохи насмішкувато продовжив Солодовніков, підходячи до нас майже впритул, – але часу в нас обмаль та й меблі в клунях не передбачені.

Він простягнув руку, ніби хотів погладити мене по плечу, проте лише злегка торкнувся його.

– Ти стала ще гарнішою, Марійко. Такий скарб потрібно ховати, а не фріцам на показ у лікарні виставляти…

– І давно ваші люди слідкують за мною? – з притиском запитала я. – Якщо ви вже так хотіли зустрітись, то могли б і самі навідатись у Звенигородку.

– Ти не міняєшся, – скупо посміхнувся Солодовніков, роблячи крок назад. – Отже, до справи. Я очолюю черкаське радянське підпілля, тому ходити просто так по вулицях серед окупантів не можу. Та все, що потрібно, я знаю. І про тебе теж, Марійко. Знаю, що ти в ОУН, заготовляєш ліки для ваших майбутніх збройних загонів. Мені відомо, що одна з баз для підготовки ваших бійців має бути десь тут неподалік. Ми теж плануємо створити тут табір наших партизанів…

Солодовніков помовчав і переконливо мовив:

– Наше керівництво і я особисто вважаємо, що під час війни наші підпільні збройні угруповання могли б спільно боротися з окупантами, координувати свої дії. У нас різні ідеології, але ворог один. Я хотів би, щоб ви довели до відома своїх «очільників» цю нашу позицію.

Він почергово глянув у вічі мені і мамі й тихо продовжив:

– Зараз ми розпрощаємось, і ви поїдете, куди захочете: чи додому, чи на місце майбутнього вашого табору. Слідкувати за вами мої люди не будуть. Однак десь за місяць ми вийдемо з тобою, Марійко, на зв’язок, і ти повинна вже знати про рішення вашого керівництва.

Не чекаючи відповіді Марійки, Солодовніков повернувся до моєї мами.

– Радий був з вами познайомитись, Оксано Вікторівно. Ви знаєте, що я кохаю вашу доньку і бажаю їй лише добра. Тож оберігатиму її, як тільки це можливо в умовах війни… А тепер я хотів би сказати кілька слів Марійці наодинці. Ви не проти, Оксано Вікторівно?

– Гаразд, – якось одразу погодилась мама. – Я почекаю за дверима. А що буде з Петром, який нас привіз сюди?

– Ми вважаємо поліцаїв зрадниками, – сухо кинув у відповідь Солодовніков. – Та оскільки на його руках немає крові наших громадян, а також з розрахунку на нашу можливу співпрацю, ми його відпустимо.

Коли мама вийшла, Солодовніков наблизився і взяв мене за руки.

– Я кохаю тебе, Марієчко, – тихо мовив він ніжним голосом, який контрастував з усім, що нас зараз оточувало. – Я не можу більше без тебе. Коли буде створена наша партизанська база, я заберу тебе зі Звенигородки. Ти дуже ризикуєш там, кохана…

Я злегка відсторонилась від цього настирливого чоловіка, який викликав у мені якийсь внутрішній супротив, але відповіла рівним заспокійливим голосом:

– З партизанами я буду ризикувати не менше, чи не так? Давайте почекаємо на відповідь від нашого проводу, а тоді вже будемо ухвалювати рішення. Згода?

– Мабуть, ти маєш рацію, – роздумливо сказав Солодовніков, продовжуючи тримати мої руки в своїх. – Сподіваюсь, нам недовго залишилось чекати. Зрештою, я впевнений у цьому…

– До зустрічі, Іване Васильовичу, – м’яко вивільняючи руки, мовила я. – Думаю, що за місяць ви отримаєте нашу відповідь.

Я повернулась до дверей і, не озираючись, вийшла, рівно тримаючи спину. Мама схопила мене під руку і в супроводі того ж старшого чоловіка ми попрямували до воза, біля якого на нас чекав Петро.

В урочище ми вже не поїхали.

У Млієві довго не затримувались. Я ще раз відвідала хворого начальника місцевої поліції, залишила йому ліки, і Петро, який відчував себе винуватим у тому, що сталось, відразу ж повіз нас назад у Звенигородку. Він весь час бідкався, що завів жінок у пастку совєтських партизанів, а найбільше про те, що вони могли виявити місце майбутнього табору збройних загонів ОУН в урочищі. Мама його всіляко заспокоювала. Я ж відразу попросила, аби він попередив побратимів про те, що в лісі з’явились партизани.

Ввечері ми з мамою розповіли про пригоду бабусі. Вона мовчки вислухала нашу розповідь і якийсь час сиділа, про щось роздумуючи. Зовні бабуся виглядала спокійною, проте за деякими, лише нам відомими ознаками ми здогадувались, що вона незадоволена, навіть розгнівана.

– Що ж, – врешті перервала мовчанку бабуся, – як кажуть, що не робиться – все на краще. Принаймні тепер ми знаємо, що Солодовніков створює партизанський загін у тій місцевості, де має бути наш табір. А те, що він заговорив про спільні дії, свідчить про їх невпевненість у собі…

Вона повернулась до мене і взяла за руку.

– То він сказав, що хоче забрати тебе до себе в партизанський загін?

– Так, – ще раз підтвердила я, – коли загін буде створено. А в тому, що це відбудеться ближчим часом, Солодовніков, здається, не сумнівається.

– Ну, – раптом повеселішала бабуся Уляна, ніби ухвалила якесь важливе для себе рішення, – не забрав раніше до Москви, то, дасть Бог, не забере тепер