Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— А звідки ти знаєш, що їх було двоє і що вони були в «Москвичі»?

— Так ви ж самі сказали…

— А раптом я тебе на понт брав, а насправді їх було четверо і в «Жигулях»?

— А ми, до речі, тої ночі вдома спали. Не наша зміна була взагалі. Вранці вийшли, саме коли ваші по байраку повзали і все вимірювали та знімали.

— Є кому алібі підтвердити?

— Не щастить вам сьогодні, громадянине начальнику. Я з вечора з сусідом побився. По п’янці, звичайно. Він міліцію викликав, мене хлопці з Московського райвідділу скрутили, пару разів до кулака притулили — і в своє капезе. А о шостій ранку, як тільки радіо гімн прокукурікало, вони мене за шкірки — і ногою під п’яту точку, аж зуби клацнули. Киш, кажуть, алкаш, додому! Ну, я і пішов.

— Ти правий, алібі залізне.

— А я про що кажу, начальнику? Не мучайтеся ви з нами! Осквернення могил визнаємо, покаємося. Адвокати психіатрів видеруть, експертизи зажадають. Якось перезимуємо. А мокрушників деінде шукайте. На вбивство коли наважуються? Або з переляку, або щоб інші, теж розстрільні справи прикрити. А у нас таких резонів не було.

Я ледь не сказав уголос улюблену фразу Старого стосовно «дубль пусто», яке ми витягли. Але з іншого боку, ментівський гонор не дозволяв мені піднімати руки перед затриманим. Той, хто кримінальний кодекс писав, вочевидь був зависокої думки про рівень духовності радянської людини. Або вважав осквернення могил і грабунок трупів екзотичною забавкою канібалів Нової Гвінеї. А у нас такого немає, як і безробіття, наркоманії, проституції, організованої злочинності… Не життя, а рай. От тільки я чомусь цього не відчуваю.

— Який у кого резон, то суддя вирішить. А ти мені краще скажи, звідки така грамотність?

— Два курси юридичного факультету. Я ж не завжди таке чмо болотне був, як зараз. Грав за одну футбольну команду, правда, в дублі. Заочно в університеті вчився. Як Ленін, між іншим. А потім підвела мене клята — запив. І то так, що в Глевасі опинився. А після неї одна дорога — копачем на цвинтар. П’ю, щоправда, менше, але п’ю… Слухайте, чого ми тягнемо? Давайте я зараз все напишу, ви мене скоріше оформите, я навіть психекспертизи не проситиму. Піду собі в зону, може, хоч там від алкоголізму вилікують.

Я посадив його за свій стіл — писати щиросердне визнання, а сам пішов шукати відро і швабру, аби власноручно замити сліди нашої душевної розмови з підлоги. Бо цей раунд я програв. Хоча, треба сказати, з великим шумом і навіть феєрверком. Але з іншого боку — усякі там цвинтарні алкаші не діждуться з цього тішитися. У мене є ще дещо в загашнику. Останній аргумент. Копач дописав своє визнання, я швиденько оформив усі необхідні документи і спровадив його до нашої камери у підвал. Хай там перепочине, доки його в Лук’янівський слідчий ізолятор спровадять. А я до Старого зазирну, як там його клієнт дозріває.

«Замовник» непорушно сидів на табуретці, склавши руки на животі. На мою появу він навіть не ворухнувся, дивився прямо перед собою і, здається, навіть не моргав. Я став перед ним і сказав: «Агов!» Ніякої реакції. Я помахав перед його очима розчепіреною долонею, як це роблять психіатри, аби визначити, чи хворий ще при своєму глузді, — у дядька на обличчі жоден м’яз не здригнувся. Він так і сидів, схрестивши пальці на животі і впірившись у якусь точку на стінці. Я звернувся до сержанта, котрий охороняв затриманого:

— Він хоч щось говорив? Питав, скаржився?..

— Та ні. Оце як відмили, завели і посадили, так і мовчить.

— І що, навіть не писнув?

— Два рази чхнув і один раз… ну, вроді теж чхнув, тільки не тим боком.

— Все ясно, сержант! Або різьба стерлась, або під дурку косить. Шеф далеко?

— Хвилину тому зазирав. Сказав — поголиться і прийде.

— Ну, то я до нього.

Місцеперебування Старого видавали голосні матюки і зле шипіння. Я зайшов до умивальника — мій Шеф стояв перед дзеркалом і знущався над своєю фізіономією за допомогою вітчизняного леза «Нева». Зобачивши моє відображення в дзеркалі, він запитав, кривлячись:

— Олексо, ти не знаєш, з чого їх роблять, ці леза?

— Знаю, товаришу підполковник, з бортової броні крейсера «Аврора». У них у Ленінграді з металом перебої, от вони по шматочку і відколупують. Як не вірите, то подивіться на етикетку. Чого ж там «Аврору» намалювали?

Старий хотів щось сказати, але вкотре порізався і простогнав:

— Сирота, дінься, бо я за себе не відповідаю. Хоча ні, стій! Тільки мовчи! До мого кабінету зазирав?

Я кивнув головою.

— Як там той зусранець?

Я торкнув себе за носа і скривився.

— Сирота, я не зрозумів, кого заціпило: його чи тебе?

— Ви ж самі сказали: мовчи!

— Відставити! Доповідай, що робить затриманий.

— Зображає пана Єнома з моєї улюбленої книжки про Швейка.

— Книжку пам’ятаю, а такого пана —