Читати книгу - "Байки проти ночі"

Майбутня розповідь Лені про зустріч із цим дивним типом Леонтієм уже не здавалася такою смішною. Чесно кажучи, на той час Макс серйозно засумнівався, чи взагалі захоче посвячувати її в деякі події цього ранку.

Він насправді й серйозно налякався. Хоча, мабуть, ніяка небезпека йому не загрожувала. Але щось переконувало в протилежному, і стоніжка теж дотримувалася цієї думки — ніби знала більше за нього.

Макс помітив за кількадесят кроків попереду вітрину магазину й додав ходу. Так, він послухався своєї цікавості й повівся, як осел; так, певною мірою щось його навіть налякало, але досить про це. Все скінчилося.

До очманіння хотілося курити, але на все свій час — спочатку слід утамувати липку спрагу в роті. Ще дужче він хотів би почути голос Лени, просто зараз. Треба буде обов’язково випросити в батька бабло на мобільний телефон, одразу ж, як вони з матір’ю повернуться зі свого «медового місяця» на Кіпрі. Макс злетів по сходах, що вели в магазин у бельетажі будинку, відчинив двері зі спеціальним пристроєм для плавного автоматичного закривання, переступив поріг і побачив обличчя Леонтія, що схилилось над ним.

Просто так, без всякого переходу. Ось він робить крок при вході в магазин, і наступної миті вже сидить у тому самому кріслі — низькому, з широкими підлокітниками — у вітальні лисого, з якої вийшов п’ять хвилин тому.

Але… виходить, насправді він нікуди не йшов? Що тоді, біс його ухопи, відбувається? Але ж він точно пам’ятає…

— Отже, вже подіяло, — мовив старий, з оцінюючою цікавістю розглядаючи його, як піддослідну свинку, котрій щойно ввели нову вакцину.

Максу стало так кепсько, що він спромігся на одне слово:

— Як…

— Так, — кинув лисий, плюхнувся у крісло й забурмотів собі під ніс: — Отже, швидкість реакції залежить не від об’єму дози, а від температури в момент її вживання. Хто б подумав… Ну так, усе правильно! — він знову перевів погляд на Макса, який ледве дихати міг, не те що зрушити з місця, і знову схопився на ноги й закрокував кімнатою.

— Розвиток пам’яті та інше — для мене не більш як захоплення молодості, хобі, яке я давно переріс. Ось! — Леонтій різко зупинився за метр від Макса й простягнув до нього обидві руки, як охоронець музею до експоната, що давно вважався загубленим і виявився у бюро знахідок. — Ось моя основна робота! Праця мого життя!

— Чим ви мене підпоїли? — Макс з жахом усвідомив, що не в змозі ні вибратися з крісла, ні навіть поворухнути рукою, немов його тіло розбив параліч. Єдиним, що його ще абияк слухалося, був язик.

— Ідіоти! — знову продовжив метатися взад-уперед вітальнею лисий, не звертаючи жодної уваги на слова Макса. — Вони сміялися наді мною! Сліпали над своїми пасквільними статейками, жалюгідні, бездарні нікчеми!

— Що ви зі мною зробили? — видихнув Макс, змусивши себе зібрати залишки сил.

Старий підскочив до крісла й схилився над ним з божевільним блиском в очах від радості та внутрішнього хвилювання, яке не міг приховати навіть увесь його теперішній сміховинний вигляд.

— Це цілком новий підхід, нове слово, метод, який вони обплювали… мій особливий метод, — після цих слів він раптом заспокоївся, пройшовся кімнатою з замріяним виразом обличчя, принагідно тицьнув кота носаком кросівки в товстий бік (той, мабуть, за звичкою майже не зреагував), потім знову наблизився до Макса. На його губах грала загадкова й водночас гидка посмішка.

— Уперед, юначе… — і стукнув його зверху кулаком по голові. Не сильно, але Максу стало так зле, що він після цього не зміг би навіть «мама» вимовити. Кімната затремтіла, немов відбивалася у воді, в яку падали величезні дощові каплі, розходячись концентричними колами.

Макс зрозумів, що ось-ось помре. Лисий продовжував щось говорити, але його слова перетворювалися в нерозбірливий відгомін. Водяні кола ширшали, зливалися в єдиний складний візерунок і спотворювали кімнату, як у кривому дзеркалі. Нерухомим тілом Макса розлилася мертвотна нечутливість, вона віддавалась у кінцівках квазарами пульсуючого оніміння.

Останнє, що Макс побачив, був кіт, який раптом виявив неймовірну для себе спритність, схопився на чотири лапи й, засичавши, метнувся кудись убік. Макс устиг побачити чиюсь маленьку постать, точніше, лише обрис, що виник поруч з лисим. Але, незважаючи ні на що, здавалося, лише цей силует зберігає чіткість у спотвореному просторі кімнати.

І все зникло.

Він отямився на лавочці біля Оперного театру. «Стометрівкою» — так цю алею, що вела від центрального входу в театр до невеличкої площі з пам’ятником Шевченка, назвали мешканці міста — миготіли перехожі. Ніхто не звертав на Макса уваги. Очевидно, він опинився тут без сторонньої допомоги. За цим висновком послідували й нечіткі спогади, як він пройшов шлях від Пекарської сюди, немов усе відбувалося уві сні, який ось-ось вивітриться в нікуди з першим