Читати книгу - "Володар драконів"

— Пора в дорогу! — гукнула вона. — Хто знає — можливо, завтра вранці нам пощастить приземлитися саме там, де хочемо?

— Що ж, погода сприятлива, Сірчана шкурко, — сказав професор, поглядаючи на небо. Бен підійшов до нього і соромливо простягнув руку.

— До побачення! — сказав він. Професор Візенгрунд міцно потиснув йому правицю.

— До побачення! — сказав він. — Я справді маю надію, що ми ще побачимося. Ага, до речі, — він вручив Бену маленький картонний прямокутник, — мало не забув. Це візитівка Зібеїди. Якщо ви все ж таки зберетеся завітати до неї дорогою від джина, переказуйте від мене вітання. Вона із задоволенням поповнить ваші запаси провізії та зарадить із тим, що вам ще може знадобитися. Якщо у тому селі, де вона провадить свої дослідження, не сталося якихось надзвичайних змін, то люди там досі з нетерпінням чекають на повернення драконів. Але все ж таки краще заздалегідь переконатися в цьому, перш ніж Лунг з’явиться їм на очі.

Бен кивнув і додав картку до інших своїх скарбів. Потім він видерся вгору хвостом Лунга і ще раз озирнувся на професора.

— Мою візитівку ти теж не загубив, сподіваюся?

Бен кивнув.

— Тоді хай щастить! — вигукнув професор Візенгрунд, у захваті спостерігаючи, як Лунг розправляє крила. — Обміркуйте добряче запитання, яке збираєтеся поставити джинові! Стережіться гадюк і напишіть мені, коли знайдете драконів!

— До побачення! — крикнув Бен і помахав рукою.

Лунг злетів у повітря. Він описав коло над професором, видихнув на прощання в темряву блакитне полум’я і подався геть.

Цієї ночі Лунг мчав швидше за вітер. Його підганяла нетерплячка. Скажені струмені повітря шмагали обличчя обом його сідокам із такою силою, що Сірчана шкурка заткнула вуха листям, а Бен тугіше обмотав голову отриманою від професора хусткою. Зупинялися перепочити вони, за порадою професора, серед зруйнованих мурів покинутих міст, подалі від центральних доріг і населених пунктів. Поки Лунг і Сірчана шкурка спали у затінку, Бен частенько годинами сидів серед стародавніх руїн, втупившись у гарячий пісок, що линув аж до самого обрію, на якому іноді проїздила запилюжена вантажівка або брели під палаючим сонцем на довгих тонких ногах верблюди. Хлопчику дуже хотілося познайомитися ближче з цією країною, такою несхожою на все, що він знав допіру. Але хіба що по ночах, коли Лунг іноді зовсім низько пролітав над містами, Бену вдавалося кинути швидкий погляд на бані, стрункі вежі і пласкі білі будиночки, що купчилися за стародавніми міськими стінами.

Червоне море, як і раніше було праворуч від них. Під ними зміїлося нескінченне шосе біля підніжжя такого ж нескінченного гірського пасма, яке тяглося на південь. За ним аж до самого обрію лежала кам’яниста безплідна земля. Міста і села видавалися на ній островами. Глибокі ущелини, як тріщини, розрізали монотонний ландшафт.

Повітря було сповнене незвичних запахів. Але вже наступної ночі з-за гір налетіли чорні пасма диму, обгорнувши Лунга і його сідоків смердючим туманом, а потім понеслися за море. Про це Барнабас Візенгрунд їх так само попереджав. Це були викиди сажі з нафтових свердловин на Сході, де пройшла війна, залишивши їх горіти незгасаючими смолоскипами. Незадовго до сходу сонця Лунг занурився у води Червоного моря, щоб змити з себе чорний бруд, але слизовий наліт міцно причепився до його луски. Майже весь наступний ранок Сірчана шкурка чистила крила дракона і, сварячись, відмивала своє пухнасте хутро. Бену з його гладкою шкірою було, звичайно, набагато легше.

Коли він діставав із рюкзака чисту футболку, пальці його сягнули за сантиметр від голови Мухоніжки. Гомункулус ледве встиг пригнутися. За весь політ він вилазив із рюкзака, лише коли був абсолютно впевнений, що всі довкола сплять. Тоді він розправляв затерплі руки і ноги, ловив собі попоїсти мух і комашок, яких у цьому спекотному кліматі було, на щастя, задосить, а потім, за першого ж поруху когось із сплячої трійці, заповзав назад до свого сховища.

Він хотів якомога довше відтягнути ту мить, коли його виявлять. Надто вже він, чесно кажучи, побоювався Сірчаної шкурки та її споконвічної недовіри. Одного разу йому вдалося глянути на пластину з луски, яку дав професор Бену. Хлопчик зберігав її в торбинці, яку завжди носив на шиї. Мухоніжка зазирнув туди, коли Бен міцно спав. У торбинці був ще невеличкий малюнок, камінець, черепашка і трохи срібного пилу з печери василіска. Поза всяким сумнівом, пластина була з панцира його повелителя. На всьому світі лише Кропивник мав таку холодну і тверду на дотик луску. Коли Бен поворухнувся уві сні, гомункулус, здригнувшись, засунув пластину назад у торбинку і присів поруч із хлопчиком. Він робив так щоразу, коли троє мандрівників засинали. Він тихенько, дуже обережно, притулявся до плеча людського дитинчати і читав книжку, яку хлопчик, задрімавши, залишав поряд із собою відкритою. Це була книга, подарована Барнабасом Візенгрундом. Бен читав її кожного дня, аж поки у нього очі не злипалися. У ній було стільки цікавого!

Там було все, що відомо людям про єдинорога, водяників, крилатого коня Пегаса і гігантського птаха Рок, що годує своїх пташенят вівцями. Розповідалося в книзі також про фей, блукаючі вогники, морських змій і тролів.

Багато глав Мухоніжка пропускав — наприклад, про гірських гномів. Ці хлопці були йому добре знайомі. Але одного разу, коли під час перепочинку всі знову заснули, у жовтому мареві полуденного сонця Мухоніжка натрапив на главу про гомункулуса, істоту з плоті й крові, штучно створену людиною. Спочатку йому схотілося мерщій закрити книгу.

Він озирнувся. Бен щось бурмотів уві