Читати книгу - "У череві дракона"

Після втечі з полону я йшов по вкраїнських селах. Ішов не кваплячись: куди поспішати? Це був шлях через ліси, по безлюдних путівцях. Де в клуні заночуєш потай від господарів, а де й відкриєшся людям. Покладався на інтуїцію і сякий-такий досвід.

Я стільки пізнав у цих своїх мандрах… Ох, Андрію!.. Ну, звісно, ми знали про голод 32–33 років. Проте ми не знали й тисячної долі пекельної правди про цей голод, що відкрилась мені, скажімо, в Росаві. Прекрасне село на півдні Київщини. Рай земний. Але за кілька зимових місяців там вимерло вісімсот дворів. Це село відвідав напровесні нарком харчової промисловості А. Мікоян. Відвідав уже тоді, коли було пізно. І навіть прислав вагон борошна. Але його вже нікому було їсти. Я потім дослідив: Мікоян взагалі полюбляв отакі жести — з’являтися тоді, коли вже все закінчено. Мабуть, він фіксував оцю свою «діяльність» — заради виправдання перед історією.

І знаєш, хто мені про все це розповідав? Герой громадянської війни, голова першої на Київщині комуни, а відтак голова росавського колгоспу. Старий більшовик. Розповідав і плакав. Більше він не брався головувати…

Я чув про такі трагедії не лише в Росаві. Вимирали цілі райони. Одні села Постишев наказував зрівняти з землею, інші заселялись колгоспниками з Орловщини. І найстрашніше ось що: це був, можна сказати, запланований голод. Вродило добре, навіть дуже добре. Але незліченні уповноважені підмели в селах до останньої зернини — не лишилося навіть на насіння.

Вісім мільйонів лягло в землю від цього запрограмованого голоду. Тоді на Вкраїні налічувалось 32 мільйони — отже, загинув кожен четвертий українець.

У Старовинному Римі існував закон: якщо військовий легіон виявив непокору, кожному десятому стинали голову. Десятому — не четвертому! І не тоді, коли боялися бунту — тоді, коли бунт відбувся. Такий легіон уже потім ніколи не бунтував. А на Вкраїні, як відомо, й бунту жодного не було. Просто Сталін завжди боявся волелюбності українців.

Я — історик. Історію почав самостійно вивчати ще в десятирічці. Є одне хитре пересмикування в скіфському періоді нашої історії. Ти чув про сколотів? Їх іще називали так: скіфи-орачі.

Насправді це були не скіфи, а слов’яни — наші далекі предки. Вони жили в Середньому Подніпров’ї. Геродот слово «сколоти» виводить від імені міфічного царя — Колоксай. «Коло» пояснювати не варто, а «ксай» по-староіранському означає «цар». Колом наші пращури називали сонце — вони вважали, що прабатьком їхнього роду був Цар-Сонце. Або, простіше кажучи, наші предки були сонцепоклонниками.

Тепер, друже, загаянь до української енциклопедії — УРЕ. Ти там прочитаєш, що сколоти — одне із скіфських племен, а його назва походить від слова, яке в перекладі зі скіфської мови означає «цар». Розумієш? Не від слова «коло», бо тоді стане цілком зрозуміло, хто ми, українці, й звідки походимо. Таке походження наше когось не влаштовує. Українська історія при цьому видовжується на цілих тисячу років! А щоб це якось приховати, деякі офіційні історики вдаються до свідомого пересмикування — навіть перебріхують Геродота.

Насправді ж, Андрію, це наші предки своєю працею живили античну цивілізацію. Золотий вік Перикла став можливим лише тому, що він забезпечив Афіни сколотським хлібом. Для цього він сам на чолі флотилії ходив до північних берегів Чорного моря. І, можливо, був навіть в Ольвії. Яка ж печальна іронія долі: нащадки тих, хто вигодував античну цивілізацію, самі вимирають від страхітливого голоду! Такого голоду не знала людська історія. Про українську історіїо й мови не може бути: на нашій землі голоду взагалі не траплялося — відколи світ стоїть!..

Невже хтось хоче, щоб український народ витруїв із своєї пам’яті оцей звірячий геноцид? Ким же ці люди нас вважають — безхребетними недоумками? Чи, може, хочуть втішити нас тим, що, мовляв, без жертв індустріалізація була б неможлива, а без індустріалізації була б неможлива перемога у війні з Гітлером…

Але ж даруйте: тільки протягом однієї зими 32–33 років український народ втратив більше, ніж у війні з гітлерівською Німеччиною! Якщо ж додати розкуркулення, єжовщину та всі інші репресії, тоді виявиться: більшовики на чолі зі Сталіним винищили вдвоє більше українців, ніж забрала друга світова війна! Отже, нас вимушують прийняти таку логіку: щоб гітлерівці не винищили українського народу, винищимо його самі. Хіба ж це не логіка людоїдів?..

Пробач, Андріїо, тяжко мені про це говорити. Я не буду пояснювати, як і чому опинився у війську Бандери. Гадаю, із попереднього все ясно. Ідеалізувати оунівців не збираюсь — їхні ватажки не завжди вміли утриматись на ґрунті історичної реальності, їм бракувало освіти й тверезого розрахунку… Коли закінчилась війна, сидіти в бункері не було сенсу. Каральні акції я взагалі засуджував. Сталінська пропаганда зуміла сформувати тип ортодокса-фанатика. Цей тип був мені чужим і неприємним, але я бачив, що то ж таки не циніки — вони вірили в те, що робили. Стріляти в них я не міг. Тебе також, Андрію, згадував: розумів, що ти тоді був патріотом сталінського типу. Це мене теж стримувало. Моя віра була інша: нас розсудить історія. Суд цей не забариться…

Ну, гаразд. Про це годі… Марію я застав майже такою, якою покинув п’ять років тому. Їй тоді виповнилось двадцять дев’ять років, мені — двадцять сім. До старості ще далеко.

Ми пропустили через власні душі велике горе народне — і це зробило нас набагато старшими, ніж ми були п’ять років тому. За життєвим досвідом нас можна було вважати сорокалітніми. Але в зовнішньому вигляді Марія змінилася мало. Смуток у її карих очах я бачив і раніше. Зморшки іще не посіялися довкола очей, важкі чорні коси не посіклися й не змінили кольору.

Якщо хтось постарів, то це Іван. Він дуже схуд, вилиці випиналися із шкіри… Голився вряди-годи, щоки були вкриті сірою щетиною. Крізь щетину видно шкіру, схожу на старий віск, такого ж кольору все обличчя й руки. Всміхався силувано й ніби винувато — наче вибачався, що досі обтяжує світ своїм існуванням. Марії доводилось дбати, щоб на його тілі не виникали болісні пролежні —