Читати книгу - "Репетитор"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я відразу відчула, що ви недобра людина! Зухвала! Дволика! Як тільки ви прийшли, тут почало діятись казна-що! Відчепіться від неї, і взагалі, чому б вам…
— Остап, напевно, дуже не хотів їхати до бабусі і здійняв тут несамовиту бучу, я вгадав? Тому ви всі тут в такому екстазі…
— Скільки разів я казала вам не пхати носа не в свої справи, грубіяне?!!
— А вам не спадало на думку, що сотні людей гинуть, тому що такі, як ви, бояться… Віро! Постривай!
— Залиште її в спокої! Залиште всіх нас!..
…Дівчинка схлипувала і терла кулачками очі. Андрій їй не заважав. Вони сиділи на балконі в плетених кріселках і виконували роль свідків загибелі останніх крапель дощу в калюжах.
Бракувало кількох штрихів.
— Вони поїхали на таксі? — обережно почав Андрій.
— Угу, — не знайшовши в його словах крамоли, відказала Віра.
— Але Антон міг відвести їх сам до села…
— Угу.
— Та чомусь вони поїхали на таксі.
— Машина… барахолить.
— Барахлить.
— Угу.
— А ти не хотіла, щоб вони їхали. І Остап не хотів. Так не хотів, що довелося викликати таксі під саму хату.
Напівзапитання, напіввідповіді.
— Я жмержла.
— Ходімо до хати.
— Не хочу!
— Тоді сидимо.
— Ти так тихо говориш… і ніколи-ніколи не кричиш.
— У мене горло… як у твого Стасика.
— Він не мій! Можна, я сяду біля тебе?
Щоб вам всім добре було!..
— Залазь.
— А жнаєш шо?
— Звідки?
— Тато кажав — я чула — шоб Остап вибачився, а Остап кажав, шо не буде, і тато кажав, шо… шо жавеже його до баби і там лишить. Нажовсім.
— Треба казати — до бабусі.
— Чому?
— Тому що дуже добре мати бабусю.
— А в тебе нема ба… бабусі?
— Нема.
— А діда?..
— Віро, слухай, а хочеш, щоб я попросив твого тата не відвозити Остапа у село?
— А можна?..
— Неси телефон.
— Ой!
Вона так чкурнула до хати, аж вітер війнув.
Чому він так полюбляв давати їй нездійсненні обіцянки?
— На!
— Не на, а прошу. Залазь, будеш мені помагати.
— Ой!
— Та-ак… набираєм номер… Слухаєм… Алло! Ігоре Васильовичу?… Тс-с… По-перше, добрий день, а по-друге… Я не збираюсь займати ваш час. Дайте мені Остапа… Розвідка донесла, що він у таксі поруч з вами… Можна я ЙОМУ скажу, чого мені від нього треба?.. Не шаруди, бо я нічого не чую… Так, Остапе, слухай уважно, а потім будеш говорити. Ти не хочеш їхати у село і не хочеш переді мною вибачатись, а я не хочу бути винним у твоєму засланні, тому зробімо так: я передаю трубку Вірі, а ти кажеш, голосно, щоб почув батько: вибач, будь ласка, я більше не буду. Твій батько — людина слова, і він змушений буде повернути назад. Скажеш, і відразу передаси мобільника батькові. Не заскладно?.. Давай! Помічнице, тримай трубку і кажи: алло.
— Альо!..
— Досить. A-а, Ігоре Васильовичу? Я в шоці: ви чули, що ваш син щойно мені сказав?.. Приїдете і розберетесь? Чекаю… Чула? Вони зараз будуть. То що там з Батончиком сталося?
Останні штрихи, останні.
…Тільки-но Андрій почув, що повернулися батько з сином, передав Вірі портрет кішки, що голосила на пів-аркуша «мур-м’яв», зітхнув і вийшов з вітальні.
Ой, даремно він пхає носа до чужого проса, ваша правда, пані Маріє. Але граната направду варта того, щоб її кинути.
Обоє — батько й син — саме підійшли до вішалки, та, побачивши репетитора, вклякли на місці. Напевно, на Андрієвому обличчі проступило щось недобре, бо батько поклав долоню на синове плече і легенько притягнув до себе.
«Так нечесно», — збунтувалася заздрість, встромляючи у серце розпечену голку. Внутрішньо підготувався до всякого, однак ТАКОГО болю не сподівався. Батько й син — проти зайди, чужинця. І нема на то ради.
— Мені треба з вами поговорити, — мовив Андрій стиха, та чомусь від власного голосу позакладало вуха. «Може, я й справді хворий? Той, як його… СТУКНУТИЙ?»
— Тут і вже?
Лікар. Намагається боронити свою двоповерхову імперію, не свідомий того, що її республіки вже доросли до незалежности.
— Можна вже, — згодився Андрій. — Можна й тут.
— Чого це він командує?!
Фанат. Намагається не дихати, щоб батько, бува, не забрав з плеча своєї руки, але підозрює, що ця несподівана милість — короткочасна.
— Будь ласка, мені треба переговорити з вами, — змирився Андрій і з цим. Настрій мав сьогодні напрочуд мирний. Акурат для маленької війни.
— Гаразд, якщо ти так просиш. Ходімо до кабінету.
Отак, втрьох, вони й рушили на війну. Один — босий, двоє — в мештах з болотом. Не встигли перевзутися до появи «босяка», а відтак — з небажання схиляти перед ним голови. Босяку то до лампади, та в чому золотистий килим завинив?
Але ж як сказано: «Про-о-сиш»! Мовляв, ми йдемо на уступки твоїм домаганням, і ти маєш нам дякувати, бо в нас мало часу, тому не гай його даремно…
«Сорі. Айм крейзі тудей».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репетитор», після закриття браузера.