Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дуже навіть може бути, — повторив Кирило, — дуже навіть може бути — Іван Швецов, Іван Швецов. Дуже навіть може бути!
— Не може бути, — якось особливо різко заперечив Толик. — Не така людина Іван Іванович, щоб на полі бою губити свій компас. Той, кому належав компас, безперечно, загинув.
— Чому не може бути? — гарячкував Кирило. — Чому не може бути? На війні траплялося втрачати і не такі речі, як компас.
— Теж мені ветеран знайшовся, — форкнув носом, як їжак, Олежка Борщов, — він знає, що на війні втрачали, а чого ні! Талька правильно каже, Іван Іванович не міг загубити свого компаса…
Поки вони сперечалися, в кімнату увійшов торжествуючий Вадик в супроводі низенького, сухорлявого, літнього вже чоловіка з сивим, аж блакитним, підстриженим під «їжачка» волоссям на голові. Вдягнений цей дядечко був у коротенький кожушок без рукавів і в офіцерські сині штани — галіфе, заправлені у високі білі валянки. Він глянув пильно по кімнаті і втупився в мене великими сірими очима:
— Ти знайшов компас?
— Взагалі то не я, його знайшов один малюк у нас в Теренках, але я знаю, де він його знайшов, там…
— А, та чи не все одно, хто його знайшов! Але ти знаєш, що ти знайшов? Дивись! Дивіться!
Тільки тепер я помітив, що в кожній руці він тримав по компасу. Вірніше, в лівій руці він тримав справний, цілий, діючий компас, на якому поблискувало скельце і всередині зеленаво здригалася стрілка, а на правій його долоні лежала вищерблена чорна картушка компаса, та сама, що я привіз…
— Він повернувся до мене через сорок років… Дивіться ось…
Чоловік (тепер я здогадався, що це був той самий полковник Іван Іванович Швецов, про якого говорилося, як тільки Вадик вибіг з квартири) перевернув догори денцем цілий, справний компас і показав нам дві видряпані літери: «М» і «В».
— З цим компасом я провоював дві війни, війну з білофіннами взимку тридцять дев'ятого року і всю Велику Вітчизняну війну. «М» і «В» — це ініціали мого найкращого друга молодих курсантських років, з котрим ми навчалися в Київському піхотному училищі, яке й закінчили навесні тридцять сьомого року. Понад сорок років тому! Звали мого друга Михась Васинок, він був білорусом, родом десь з-під Вітебська. Коли ми з Михасем закінчили училище, нам присвоїли військові звання лейтенантів і… настав час прощання. Бо призначення ми отримали в різні частини і навіть в різні військові округи: я в Карелію, а Михась на наш західний кордон. Прощаючись, на згадку обмінялися компасами. Я йому дав свій, зі своїми ініціалами, а він мені свій, з ініціалами «М» і «В». Кажу ж, я провоював з ним дві війни. Чотири роки з Михасем листувалися, а в сорок першому, як почалася війна, ми загубили слід один одного. І ось… Слухай, хлопче, як тебе звати? — звернувся полковник Швецов до мене.
— Мене? Василь Сорока.
— А мене Іваном Івановичем Швецовим, будьмо знайомі, — полковник поклав на стіл перед Максимом обидва компаси і потис мені руку.
— Вадим мені встиг повідомити, — провадив далі полковник Швецов, — що ти там в своїх Теренках директором історичного музею значишся?
— Та яким там директором, — знітився я.
— Однак — це експонат? — вказав він на картушку компаса з ініціалами «І» і «Ш».
— Це теж експонат, — сказав я, вказуючи на цілий компас.
— Мабуть, — скупо посміхнувся Іван Іванович. — Але я не знаю, чи маю право на обмін…
— Залишайте в себе обидва, — рішуче сказав я. — Тільки… тільки я сфотографую обидва поруч, і на нашому стенді в музеї висітиме фото з поясненням, що це за компаси.
— Спасибі, — сказав Іван Іванович. — Але досить з мене цієї понівеченої картушки, вона для мене найдорожча. Цей компас можеш взяти для вашого музею. До речі, в сорок третьому після визволення Києва мій батальйон проходив з боями біля твоїх Теренків, саме село залишалось трохи осторонь, не в смузі наступу нашого батальйону, але я знаю ті краї. Невже Михась Васинок загинув у сорок першому біля вашого села? Тепер ми про це обов'язково дізнаємось, обов'язково розкопаємо, де й коли він загинув. Цей компас і поламаний вкаже нам правильний маршрут пошуку…
Раніше я думав, що таке в житті трапляється дуже рідко і коли й трапляється, то може трапитись з ким завгодно, тільки не зі мною. А от… трапилось і зі мною! Мабуть, Вадик Іванов мав рацію, коли казав, що мені на віку написано «збирати дідів». Що ж, сьогодні я знайшов чудового «діда» в особі полковника Івана Івановича Швецова.
ТОЛЯ ЮХИМЕЦЬ
— Тепер уже все позаду! І навіть тоді, коли приїздив до нас Вася Сорока зі своїм компасом, який викликав такий інтерес і знову спонукав полковника Івана Івановича Швецова до пошуків Михайла Васинка, все теж уже було позаду.
Я знову можу чесно дивитися у вічі всім хлопцям, і Іржику, і насамперед Максиму… Ні, не лише насамперед Максиму, тепер, коли до Максима приходить Марко Ісайович і починає оглядати його ноги, я можу не уникати його погляду, не відводити очей.
До речі, після того випадку, після того футбольного матчу, коли ми так і не потрапили на стадіон, і коли б не Валера Сахненко, невідомо, чим би та пригода й закінчилася, тато більше не приходить додому напідпитку. Він змінився, він дуже змінився. Наче принишк, поводиться зі мною і мамою якось так обережно… Ні, не те слово, хоч і справді він з нами поводиться ніби ми важко хворі і потребуємо особливої уваги. Тато наче задобрити нас хоче, чи що? Таке, правда, траплялося з ним і раніше, але раніше в таких випадках він бував надзвичайно збудженим, удавано веселим, удавано дбайливим, кожного разу щось дарував нам… І чим добрішим, веселішим, збудженішим він ставав, тим гостріше ми усвідомлювали, що незабаром він зап'є і стане нестерпним.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корабель з райдужними вітрилами», після закриття браузера.