Читати книгу - "Підняти вітрила!"

— Десять. Але це зараз, бо за годину ціна може піднятися.

— А ви знаєте, скільки це грошей?

— Чому ж не знати? П'ятдесят ікосарів золотом і тридцять п'ять за відшкодування;..

— Добре! — обізвався гендляр, подумавши трохи. — Я плачу відшкодування, а решту заплатить кір Ніколакі в Піреї.

— Ні, пане. Зробимо так, як годиться. Зараз ви заплатите відшкодування, бо чоловік кіра Лівардіті чекає, дасте нам завдаток — і гукайте носіїв. Коли весь товар буде завантажений, додасте до завдатку стільки, щоб була половина суми. А на другу половину дасте нам листа, щоб нам її виплатив у Піреї ваш чоловік.

— А якщо ви зникнете по дорозі? — спитав кір Леоніда.

Герасім, примружившись, зловороже глянув на нього, потім оволодів собою, здвигнув плечима й відповів насмішкувато:

— Так, пане, у кожному ремеслі є свої небезпеки! Ви втратите гаман грошей, а ми втратимо шість душ людей.

Вантажити почали по обіді. Крістя Бусуйок обмацував жовті букові дошки, і в нього аж серце краялось, що вони відправляються в чужу країну.

Дошки вантажили аж до світанку. Коли сонце зійшло, трюм був повний, і в «Сперанци» від води до планшира залишався тільки метр.

— Що скажеш, Герасіме, витримає? — спитав капітан.

— Не турбуйтеся, пане! Ми могли б узяти ще два вагони. — І стерновий додав, хитрувато усміхаючись: — Бо саме за стільки ми й сторгувалися.

Антон Лупан засміявся від щирого серця:

— Потрусив ти кіра Леоніду!.. Де це ти навчився так сильно перекривати дихання людям?

— У кіра Яні і ще в багатьох кірів Яні!

— Ти ніби справді пройшов науку в усіх кірів Яні! Вісімдесят п'ять ікосарів — це ж справжнє багатство, Герасіме!

— Я знаю, так сказав і купець.

А купець уже чимчикував по пристані з виглядом задоволеної людини.

— Ти глянь на нього! — здивувався Герасім. — Він іде, ніби на весілля, а не на обдирання!.. Доброго ранку, пане! Ми вже готові в дорогу. Ви принесли гроші?

— Приніс, — відповів гендляр, витягаючи з кишені повний гаманець. — Ходімо вниз перелічимо.

Перерахувавши гроші, Герасім з якимось острахом поклав їх знову в гаманець і зважив на руці.

— Ну, тепер і я знаю, яке золото на вагу! У вас є ще такі гаманці, кіре Леонідо?

— Є. Але вони мої.

Стерновий співчутливо похитав головою:

— Важке у вас життя, мабуть, пане! Носити при собі такий тягар! Це ж лише на латання кишень треба викинути ціле багатство!

Купець знизав плечима.

— О, я й забув, — сказав він, хитрувато усміхаючись. — Я зустрів кіра Лівардіті. Він зичить тобі доброго здоров'я!

— Справді? — У Герасіма не здригнувся жоден м'яз, і він теж усміхнувся у відповідь. — Він не сердиться на мене, що я так наплутав з його пшеницею?

— Ніскілечки. Навіть дуже зрадів. Мабуть, збожеволів від злості.

Стернового почав виводити з себе добрий настрій цього купця.

— І ви щось занадто радий, пане! — пробубонів вія.

— А чому мені не радіти? Я відправив товар, позбувся клопоту…

— Ну, то зараз, коли ви віддали гроші й підписали папір, я вам дещо скажу. Але спершу сядьте, щоб часом не знепритомніти: якби ви не погодились на тисячу драхм, ми відвезли б ваші дошки і за двісті, пане! Ну то як, поменшало трохи радості?

На якусь мить купець пожовтів, потім почав сміятися і сміявся, аж зайшовся кашлем.

— Ну, а тепер, братику, сядь же й ти, бо і я скажу тобі слово: учора я одержав листа від кіра Ніколакі, він пише: «Кіре Леонідо, присилай дошки, бо дуже великий попит. Плачу тобі будь-скільки — сорок, п'ятдесят драхм за метр, бо інакше втратимо покупців і станемо посміховищем».

— Ну, гаразд, пане! — скрипнув зубами Герасім, ледве тамуючи лють. — Іншого разу я тобі це пригадаю.

Залишившись удвох із Антоном, Герасім дав собі волю:

— Ось бачте, пане! А ви кажете, я перекрив йому дихання!

— Та облиш його! Краще нам приготуватися до відплиття. Піду в контору, і за годину, думаю, можна буде піднімати вітрила.

При думці, що вони відпливатимуть, Мігу відчув, окрім неспокою, якусь безмежну радість. Колись він повернеться додому, до батька-матері, і буде для них не тягарем, а допомогою, бо прийде не з порожніми руками. Так він і написав у листі додому, якого відправив сьогодні.

— Ми справді зараз відчалюємо, дядьку Герасіме?

— Так, саме зараз, поки попутний вітер. А ти візьми зонд і зміряй, скільки води на дні трюму.

Мігу швидко виконав наказ, радий, що вони вирушають, радий, що йому довірили таку важливу справу.

— Води на три пальці, дядьку Герасіме!

— Це, вважай, нічого. Але, втім, навіщо вона нам? Берись за помпу й відкачуй її!

За півгодини, коли юнга, розчервонілий, облитий потом, відкачав воду з трюму, з контори повернувся Антон Лупан.

Хараламб стояв на пристані, як і раніше — шапка на потилиці, свита через плече, в зубах червона пеларгонія. Трохи вище почав швартуватися пасажирський пароплав я Галаца.

— Ну, брате, відв'яжи швартов! — гукнув йому Ієремія.

Хараламб нагнувся до кнехта й почав відв'язувати канат, не випускаючи квітки з зубів.

— Ну, не забудь же! — напучував його двоюрідний брат. — Прийдеш додому, перекажи моїм, хай не турбуються…

По трапу прибулого пароплава сходили пасажири. І враз Хараламб, глянувши на них, випустив квітку з зубів. Серед