Читати книгу - "Остання орбіта"

Але з Бурмаковим було інше: він раптом відчув, що швидко втомлюється. Спочатку він ще бадьорився, переконував себе, що це від перенапруження. Потім відчув, що його починає нудити. Хороший лікар, як і багато з тих, хто присвятив своє життя вивченню космосу, він незабаром зрозумів, що доля його вирішена. Чи не той це випадок з пропаленим скафандром?.. Чи не ті невідомі випромінювання, яких не зміг відзначити лічильник Гейгера, проникли в організм крізь легкий спідній космічний костюм і зараз роблять свою справу? Якби хоч знати, які вони? Тоді можна було б ще боротися. А так — тільки витрачати час. Попереду все одно смерть. Але не можна допустити, щоб разом з ним загинула експедиція.

Бурмаков упрягся в роботу зі ще більшим злом і упертістю. А коли вже відчував, що вичерпуються сили, робив собі тонізуючий укол. Це на деякий час допомагало, бадьорило і, здавалося, повертало здоров’я.

Трапилося так, що саме його хвороба, яка коштувала йому життя, допомогла розгадати таємницю циліндрів. Одного разу, коли він працював на обчислювальній машині, запобіжні індикатори головного пульта застережно заблимали. Бурмаков здивовано озирнувся, але нічого небезпечного не помітив. Проте індикатори не вгавали. Тоді він підійшов до бічного ілюмінатора. За вікном не було нічого нового. Він обернувся і завмер, відчуваючи, що ноги ніби приросли до пластикової підлоги. Індикатори не світилися. Витираючи з лоба крапельки поту, він зробив крок, другий, і… червоні вогники замигтіли знову. Сумнівів бути не могло. Він випромінював сам. На мить цікавість ученого виявилася сильнішою за страх перед фатальною невідомістю. І це було щастям для його товаришів. Абсолютно точні прилади відповіли: жорстке випромінювання.

Тепер отримати його повну характеристику було не так уже й важко.

Якби він знав це раніше, то, імовірно, можна було б нейтралізувати дію радіації. Тепер уже було пізно. Бурмаков сів за пульт, спробував зібратися з думками, але вони стрибали, немов ті індикаторні вогники. Степан Васильович навів телескоп на Землю.

Далеко-далеко, за шість з половиною мільярдів кілометрів від «Набата», засвітилася срібна зірочка в блакитному ореолі. Десь там була Москва, місто, в якому він народився і виріс. Бурмаков напружив зір, і йому здалося, що на екрані з’явилися контури Євроазійського материка, Батьківщина. А може, лише здалося? Та чи це головне? Головне, що вона, Батьківщина, є. Вона зігрівала його серце в кожному польоті і зігріває зараз. Вона чекає від нього, свого посланця і сина, що він і це завдання виконає обов’язково, розповість людям про життя на чужих планетах. Вона переживатиме, якщо він загине. А чи хоче він цього? Ні. Він хоче, щоб Батьківщина у будь-якому випадку могла пишатися своїм вірним сином.

Нелюдським зусиллям волі Бурмаков примусив себе думати про циліндри. Один компонент їх енергії зараз був йому відомий. А другий, третій, четвертий? Йому раптом згадався вибух лівої дюзи і маленьке сліпуче сонце, що вирвалося з неї. А що, як..? Ідея, що спала раптом на думку, була дуже простою. Складний розрахунок електронної машини підтвердив її. Бурмаков швидко одягнувся і пішов до печери.

Назавтра він сказав Віті:

— У циліндрах знаходяться захищені сильним магнітним полем оголені атоми речовини і антиречовини. Як тільки магнітна оболонка слабшає, починається процес анігіляції — той процес, який повністю перетворює речовину на енергію.

— Те, що ми намагаємося зробити на Землі? — перепитав Вітя, якому Бурмаков показав і пояснив свої розрахунки.

— Так, — підтвердив Степан Васильович. — Хоча багато що мені наразі незрозуміло. Але гадаю, що енергію, приховану в атомах речовини, ми зможемо використовувати у своїх двигунах. Звичайно, якщо вдасться ці атоми відокремити від антиатомів.

Знову майже добу Бурмаков не відходив від рахункових машин. Всі вони працювали з граничним навантаженням.

Через 23 години Бурмаков отримав відповідь, яку шукав багато тижнів. Пальне для двигунів було знайдене.

— Шкода, що Павло Костянтинович не поїде з нами на руїни міста, — упевнений, що ось тепер вони з командиром нарешті поїдуть до плутонового міста, Вітя щиро поспівчував своєму старшому другові.

— Ти поїдеш сам, мій хлопчику, — сумно і ласкаво сказав Бурмаков і втомлено відкинувся на спинку крісла. — Але спочатку я повинен виготовити перетворювач. Ось дані, зроби розрахунки. — Він пішов до спальні і ліг під антигравітаційний ковпак поряд з Павлом.

«Зовсім виснажився», — співчутливо подумав Вітя.

Бурмакову ставало все гірше й гірше. Вже не допомагали навіть тонізуючі і антирадіаційні уколи. І коли Вітя вирушав до відкритого Павлом міста, командир, всупереч звичаю, не пішов його проводжати. Він тільки попросив:

— Не затримуйся, Вітю.

Якби він сказав хоч слово про свою хворобу, Вітя не поїхав би. Але Бурмаков змовчав.

15 січня за земним численням

«Набат» проходить орбіту Марса. Ми повертаємося на Землю. Багато подій відбулося з того часу, як почалася наша експедиція. Про деякі з них я писав вже. І зараз мені залишилося розповісти тільки про найостаннішу. Минуло вже декілька місяців, як не стало С. В., але наше горе не забувається.

Я не здогадувався, що С. В. безнадійно хворий. Вважав, що він просто дуже втомився. Я повернувся через три земні тижні і ледве впізнав нашого командира. Він був схожий на П. К. Правда,