Читати книгу - "Порожня труна"

Він знову зустрів її після довгої розлуки, але ще гарнішу й привабливішу, ніж колись; проживши кілька років у Парижі, тепер своєю вишуканістю, чарівністю, елегантністю вона разюче відрізнялася від маленької провінціалки з Лібурна.

Колишні коханці знову відчули потяг одне до одного, бажання обійнятись, поцілуватись, але зненацька якась тінь промайнула на їхніх обличчях і вони відсунулись одне від одного.

Чи можливо таке? Чи могли сподіватися на відновлення давніх стосунків? Як би це виглядало, коли б вони знову стали коханцями, як колись?

Щодо Себастяна Перрона, то він був готовий відповісти на ці запитання ствердно, бо колишня коханка непереборно вабила його, а вона довго вдивлялася в нього поглядом, сповненим безмірного смутку. Стривожений судочинець помітив цей погляд.

— Що з тобою, Амелі? — стривожився він.

— Себастяне, — з докором відповіла йому жінка, — ти не питаєш мене про Убера, мого сина, нашу дитину?

Себастяна зсудомило, він відвернувся і зблід. Це питання справило на нього дивне, сильне враження. Його відповідь була ще дивніша. Пробурмотівши щось нерозбірливе, він грубо запитав:

— А що, хіба він не помер? Хіба ви тільки-но в присутності свого чоловіка не сказали, що вашої дитини більше немає?

Амелі Таверньє погамувала обурення.

— Моя дитина справді зникла півтора року тому; я так і сказала, Себастяне, зникла…

— Не розумію, — сказав Себастян. — Я гадав, що ви хотіли мене повідомити про її смерть.

Амелі теж була схвильована. Вона замовкла, якусь мить розмірковуючи, потім сказала:

— Себастяне, я звертаюсь до тебе не як до коханого, а як судочинця. Я маю тобі сказати одну важливу річ, дуже важливу. Тобі треба мене вислухати…

Але вислухати її Себастян, здавалося, не хотів.

— Амелі, — заблагав він, — не кажи мені того, що мені тяжко чути і що розбиває мені серце. Те, що може бути відомо коханцю, судочинцю іноді доводиться ігнорувати…

— То байдуже, — перебила його дружина хірурга. — Ти знатимеш усе. Усе, що я думаю, усе, що я вважаю, усе, за що вболіваю, у е, на що я сподіваюсь… Рівно півтора року тому на лінії Париж — Ліон сталася залізнична катастрофа. Мій чоловік був з дитиною, з нашою дитиною, в поїзді, який зазнав катастрофи. Були вбиті, поранені, зниклі безвісти, а серед них і моя дитина, мій маленький Убер. Поль Дроп, повернувшись додому сам, сказав, що моя дитина мертва.

— Ваша дитина? — перепитав судочинець, якого, дивна річ, здавалося, в розповіді Амелі зворушило зовсім інше: чому вона не говорить «наша дитина»?

— Так, — підтвердила Амелі. — Поль Дроп знав, що я мала коханця і що була вагітна, і все ж таки одружився зі мною. — Потім додала з посмішкою: — Тоді Поль Дроп був бідний, нещасний, а я багата, от він…

Ці слова збентежили Перрона, зачепили його самолюбство, і він запитав:

— Ваш чоловік знав ім'я вашого коханця, батька вашої дитини, знав моє ім'я?

Амелі знизала плечима. Говорити йому таке було зайве. Хіба це було важливо після всього! І вона продовжила розповідь.

— Спершу я повірила чоловікові, дуже побивалася за сином, потім стала розмірковувати. Я відчувала, що тут щось не те, що ця історія неправдоподібна, і почала розшуки, та, на жаль, вони нічого не дали. А разом з тим, поведінка мого чоловіка вже не раз мене турбувала.

Вона говорила про це таким тоном, що суддя занепокоївся.

— Що ти хочеш цим сказати?

Амелі, очевидно, хотіла сказати щось важливе, вона озирнулася, аби впевнитись, чи немає тут когось стороннього, і лише потім сказала:

— В мене таке враження, що чоловік викрав мою дитину, що він десь ховає Убера.

І жінка стала поспіхом викладати свої підозри, пояснюючи коханцю, що її чоловік, певна річ, скористався тією пригодою, сподіваючись згодом утримати її, свою дружину, і змусити коритися, як він захоче, тримаючи заложником сина.

Себастян, очевидно, не поділяв підозри своєї колишньої коханки. Невже ж таки її чоловік справді міг викрасти й сховати дитину? Він знизав плечима, однак його обличчя залишалося мертвотно блідим. Щось не давало йому спокою; він поривався щось розповісти, сказати, а може, навіть у чомусь признатись.

Розповідь Амелі його не збентежила, не здивувала, а проте жінка розповіла досить, щоб зацікавити найбайдужішого. Адже це вперше Себастян Перрон почув про свою рідну дитину. Він же повинен був схвилюватися, дізнавшись, і що це був син, якого звали Убер; він повинен був відчути, як стискається його серце, як воно розривається від болю, коли мати розповіла, що дитини немає і більше на цьому світі… Його повинна була до живого пройняти звістка, що його сина вкрадено і що вкрав його чоловік Амелі.

Та він наче зовсім не здивувався, почувши це, а сама розповідь ніби не справила на нього ніякого враження.

Напрошувалося запитання, чи не був Себастян Перрон у курсі щойно розказаних Амелі подій. Ба більше, розказавши про свою біду з болем і розпукою, вона була вражена, як спокійно він сприйняв її розповідь.

— Правду кажучи, Себастяне, після тебе я навчилася розуміти чоловіків, — заявила вона з гіркотою. — Я переконана, що ви всі неймовірні егоїсти, і, по щирості, мені здається, що з усіх егоїстів, яких я знала, ти найбільший. — Дедалі збуджуючись і спопеляючи судочинця поглядом, вона продовжувала: — Твоя поведінка негідна, чуєш… Після шести років розлуки ти зустрічаєш неждано-негадано свою коханку, і тобі наче зовсім байдуже… А коли дізнався під час розмови, при якій присутній третій, чоловік, якого ти повинен ненавидіти, який забрав у тебе матір твоєї дитини, що ця дитина зникла і, мабуть, уже мертва, то навіть сльози не зронив… Ох! Жалюгідний егоїст, я не знаю, як висловити своє презирство! Я ладна виплюнути тобі в обличчя всю свою ненависть. Боже, як мені гидко на серці…

Амелі замовкла, а Себастян, загадково усміхаючись, узяв її руки і палко стиснув. Очі його сяяли від величезної втіхи.

— Злючко! —