Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Після вечері друзі всілись біля вогню й стали гадати, чи повторяться знову нічні страхи. Десь на деревах заухала сова, і в цьому було навіть щось цікаве, романтичне. Хлопчики палили хмиз аж до десятої години і, стомились, полягали — з настановою більше не лякатись.

Та щойно вони склепили очі, як у лісі, десь зовсім близько від них, щось жахливо завило, а потім почулись одчайдушні людські зойки. Хлопці миттю посхоплювалися з ліжка. Біля тіпі неначе точився справжній бій. Раз у раз лунав переляканий голос: «Ой-ой-ой, Семе!». Двері тіпі з тріском розчинились, і хлопці побачили сполотнілого Гая. Коли запалили вогонь, малий трохи прийшов до тями і розповів, що тато, звісно, заборонив ночувати йому в тіпі, та коли всі в домі полягали спати, він згріб постільну білизну й ковдру і втік через вікно. Коли Гай прийшов на бівуак, то вирішив полякати хлопців і завив вовком. У відповідь він почув страхітливе виття, від якого Гай мало не вмер од страху. Він кинув на землю свою постіль і щодуху помчав до тіпі.

Довелось хлопцям брати смолоскипи і йти на пошуки ковдри й простирадла. За годину всі троє вже спали.

Вранці Сем підхопився першим і вискочив з тіпі розім’ятись. Дійшовши до стежки, що вела додому, він раптом закричав:

— Яне, а йди-но сюди!

— Ти мене гукаєш? — невдоволено спитав Маленький Бобер.

— Тебе, Великий Вождю! Мерщій сюди! Будеш вгадувати, хто провідував нас уночі!

І він показав на «книгу відвідувачів».

— Недарма щотижня я чистив їхні черевики сажею! Тепер я чітко бачу, що один слід — від татових черевиків, а другий — від маминих. Та чи далеко вони йдуть? Ідімо подивимось на сліди біля тіпі. Друзі повернулися назад і переконались, що батько з матір’ю справді потай навідувались до них.

— Що ж, Великі Вожді, ви переконалися, що нам таки треба придбати собаку, бо якоїсь ночі отак підкрадуться злодії та й винесуть усе, поки ми спатимемо. Навіть уявити не можу собі справжній індіанський табір без собак!

Наступного ранку на Великій Раді постановили: Третій Воєнний Вождь має добре вмитися і протягом дня виконувати обов’язки кухаря.

Умившись, Гай пробурчав:

— І для чого таке вигадувати, коли я одразу ж замурзаюсь! — і це була щира правда.

А от куховарити Гай заходився з великим запалом, якого, втім, вистачило всього на годину. Ще й після цього йому довго не хотілось навіть згадувати про кухню, проте він став розуміти, як багато зусиль докладає на кухні мама. Обід Гілка подав у брудних тарілках із таким поясненням: «Якщо кожен їсть зі своєї тарілки, нічого страшного в цьому немає». А ще на кухні в нього «від постійного тупцяння на місці» страшенно розболілась нога. Та коли після обіду хлопці пішли з луками в ліс, Гай вже почувався цілком здоровим.

— Гляньте, червона пташка! — закричав він, вказуючи на кардинала, що сів низенько на гілку. — Я поцілю в неї з першого пострілу! — і Гай пустив стрілу.

— Гей, ти, дерев’яноголовий! — гримнув на нього Сем. — Не смій чіпати маленьких пташок! Це до добра не приведе. Ще, чого доброго, накличеш на себе велику біду під назвою «татова різка». Ворогу не побажаю її відчути на своїй спині!

— То для чого ж тоді гратися в індіанців, коли не можна стріляти? — здивувався Гай.

— Стріляй ворон, сойок, бабаків.

— О! Я знаю, де живе один бабак завбільшки з ведмедя!

— Ого! А який завбільшки ведмідь?

— Смійтеся скільки завгодно, а він вирив нору на нашій конюшині. Вона така велика, що туди провалилась косарка і потягла за собою тата.

— А як же звідти вибралися коні?

— Е-е-е! Косарка зламалась, ох і лаявся тато, ви б чули! Він, до речі, обіцяв мені четвертак, якщо я вб’ю цього старого злодюгу. Я ставлю капкан просто в нору — але він риє новий хід… Мабуть, немає хитрішого звіра, ніж старий бабак!

— Він і зараз там? — спитав Другий Вождь.

— А де ж іще? Він уже згриз півполя конюшини.

— То давайте підемо на нього облавою, — запропонував Ян.

— Прикінчимо його! — вигукнув Дятел. — Може, твій тато видасть кожному з нас по четвертаку.

— Наче ви мого тата не знаєте! — пирснув Гай.

Коли вони підійшли до конюшини, Сем запитав:

— І де ж твій бабак?

— Тут.

— Щось не видко.

— Та кажу ж, що він тут, тільки зараз кудись заповітрився.

— Принаймні ось його слід, — проголосив Дятел, показуючи на кілька відбитків, які він щойно і непомітно для друзів зробив своєю власною широкою долонею.

— Ну! — торжествував Гілка, — Що я казав?

— Атож! А худобу він у вас не тягає? Як ви не боїтеся жити поруч із таким страховиськом?

— Я знаю, де лежить зрубана береза. Кому потрібна кора?

— Мені потрібна, — відповів Маленький Бобер.

— Тільки не зараз — вона з самого краєчку лісу, а тато ще на городі. Треба почекати.

— Якщо ми хочемо здійснити справжній напад на блідолицих, то ліпше це зробити біля річки, — сказав Старший Вождь. — Там ми