Читати книгу - "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен"

Щойно видіння розтануло перед моїми очима, почав я збиратися в дорогу. Ще ввечері я обміняв чотириста дирхемів, зароблених в Ітхелі, на золоті візантійські статери, які неважко сховати в дорожньому одязі. Монети я зашив у широкий пояс із волячої шкіри, приторочив до нього меч і лікарські ножі. В торбу поклав книжки і коржі, спечені Касою. Ще взяв малий міх із водою та друге взуття. У повстяному капелюсі сховав я браслет Менгі і зв’язку дирхемів для дорожніх потреб. А потім вийшов з будинку. Ніч була вітряна, беззоряна, в сусідніх дворах брехали невтомні пси. Я пройшов занедбаним гаєм, піднявся на Зміїний пагорб і з вершини його побачив людей, що стояли на вулиці Мідного Стовпа перед брамою Левієвого дому. Вони були в плащах із глухими каптурами, і зрозумів я, що нишпорки Хак-Кахалу напали на мій слід.

Я подякував Шехіні за благодатне видіння. Через Зміїний пагорб вийшов я на вулицю П’яти Тополь і нею попрямував до Семендерської брами…

Упорядники тексту «Свідоцтва Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен» змушені вклинитись у течію розповіді Олексія. На епізоді втечі автора Свідоцтва з Ітхеля цілісний текст «Свідоцтва…» уривається. Наступні сторінки рукопису або фатально пошкоджені часом, або просто відсутні. Далі упорядники пропонують кілька уривків «Другого імені», що збереглися від руйнації. Можливо, ці уривки сюжетно стосуються обставин подорожі Олексія-Ратибора в Південний Єгипет, зокрема його перебування в Семендері.

…Кожній імперії потрібна південна столиця, де б її єство спочивало від себе самого. Та столиця повинна стояти на березі моря або ж біля відрогів нездоланно високих гір, щоб спочинок імперії не порушувався спокусою завоювань. Поки влада імперська підноситься над ойкуменою на стовпі північної столиці, у південній імперія виколисує добру примару власної Вічності. Всі імперії уособлені в шляхах і в них знайдуть безсмертя. І з волі Єдиного те безсмертя стане най хитрішим способом заперечення їхнього хижого буття. Чи пам’ятають каравани будівничих шляхів?…

…У розмові зі мною шейх Абур висловив думку, достойну мудрості обраних Шехіни. Він сказав: «Містики й математики – рідні брати у своїх намаганнях. І містики, і складачі чисел спрощують Суще до знаків і граються ними, не боячись Аллаха». Я сказав: «Тоді можна назвати містика математиком чуттєвого Всесвіту». Шейх Абур відповів: «Так, але, сину мій, не відкривай брами Таємничого тим словом, яке здатне нагло руйнувати мури».

І ще думаю я: між іудеїв так багато знавців алгебри тому, що іудейська містика обмащена Числами, як будинок хазарина – глиною.

…Шейх Абур купив на невільницькому ринку в Дербенті гарного хлопчика. Всі сусіди перестали з ним вітатись, а мулла в мечеті виголосив проповідь про розпусників, слуг диявола. Шейх сміявся з них, кажучи: «Якби Порядність могла говорити, вона стомилася б від обов’язку дякувати дурням – їх надто багато».

…Кавказ – дивний край. Тут так багато розбійників, що перестаєш згадувати жінок. Напевно, тому найвеселіші християнські ченці живуть у цих горах. Ніяке відлюдництво не обтяжливе серед неосяжної мстивості народів, не здатних любити ближнього свого.

На цьому «Свідоцтво…» остаточно вичерпується. І ніколи б ми не знали продовження дивної і повчальної історії мандрів Олексія-Ратибо-ра, якби не дивні видіння упорядників тексту після закінчення першої редакції перекладу «Свідоцтва…». Всього видінь було вісім: п’ять упоряднику-екзегету і три – упоряднику-етимологу. Видіння не були послідовними й до кінця зрозумілими, але після складної і багатостопної праці над їх інтерпретацією стало можливим доповнити текст, знайдений Савватієм у Новому Афоні, заключною частиною, яку упорядники умовно назвали «Ім’я третє: Бог-Слово». Всі події цієї частини історії Олексія-Ратибора відбуваються у Верхньому Єгипті, поблизу сучасного міста Асуан, восени 885 р. від Р. Х. Особливості останнього Імені в тому, що, на відміну від перших двох, воно поділяється на розділи, оповідь ведеться від третьої особи і в тексті ні разу не згадуються дійові особи жіночої статі. Упорядники просять у читачів пробачення за незавершеність деяких сюжетних ліній. Причиною цього стала певна непослідовність об’явлень, за яку приймачі видінь відповідальності не несуть.

Спочатку було відчуття початку. З нічого вийшов безбарвний простір і розшарувався у невизначну кількість площин, і всі вони підлягали ієрархії. Площина, ієрархічний ступінь якої був вищим за учнівський, але нижчим за жрецький, виявилася ландшафтом. Першими з невизначеності первинного ландшафту вийшли кольори, і було їх три: жовтий, зелений і буро-брунатий. Слідом за кольорами вийшли їх назви: Пустеля, Оаза, Ніл. Там, де кольори були прозоріші, народилися поняття «вище» і «нижче»: гори піднялись, долини поопускались, і в найдовшу з них забився колір Нілу. Потім між великими речами з’явилося прагнення пошуків – і настав рух. Ніл полинув із півдня на північ, і з перерахованого вийшло те, що більше за всі визначення, – життя. Його іноді ще називають міфом.

Крізь первинну простоту рушили в усіх напрямах народженого об’єму складні, дуже складні і мислячі істоти Сущого: комахи, риби, звірята, птахи, люди. Деякі з них іще до народження мали ім’я, деякі набули його під час віддалення від первинності. Ті, що віддалилися від початків своїх дуже далеко, визначалися кількома іменами. Найбільшу кількість імен Віддалення приторочило до людини, що прямувала на захід від Нілу, в долину Харра. При народженні цю