Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

Тут представлена величезна інструкція якогось доктора Д. Бренса «Карно-адміністративне поступування». В ній є такі розділи: «Котрі органи влади і в якому розмірі можуть накладати адміністративнi кари?», «В яких випадках і куди можна заскаржити карне рішення?», «Про обмеження перебування в генерал-губернаторстві», «Що таке розпізнавальна карта?..». Затим подані роз'яснення-розпорядження цих та інших інструкцій: «Оплати за землекористування в Галицькій області», «Хто і в якому розмірі забов'язаний платити данину?» і т. п.

Зокрема, в розпорядженні «Як слід класифікувати на торгах призначену на заріз худобу?» зазначено: «Карою в'язниці і гривною до необмеженої висоти (так в тексті, хоч гривни, як такої, тоді не було — В. М.) або одною з тих кар буде покараний той, хто заріже худобу, не маючи карти зарізу».

Цим і закінчується цей календар галицьких коляборантів. Як бачите, «файний» був «календар»!

Мабуть, найбільш викривальними стосовно колабораціонізму «українців» в Галичині в роки минулої війни є доволі відверті спогади Костя Паньківського «Від держави до комітету» (Нью-Йорк — Торонто, 1957), «Роки німецької окупації» (Нью-Йорк — Торонто, 1965) і «Від комітету до державного центру» (Нью-Йорк — Торонто, 1968).

Кость Паньківський — неабияка особа серед галицьких «коляборантів». Народився він у 1897 році у Львові в родині відомого в Галичині народовського діяча К. Паньківського. Адвокат. Адвокатську діяльність проводив у Львові. Брав участь у націоналістичному русі в 20–30-х роках. В час «перших совєтів» (1939–1941 рр.) працював у Львівському обласному аптекоуправлінні. В «уряді» Я. Стецька займав пост заступника міністра внутрішніх справ. Водночас був призначений генеральним секретарем Української національної ради (УНР), керованої митрополитом А. Шептицьким і «президентом» К. Левицьким. Затим став головою Українського крайового комітету (УКК), який в 1942 р. був підпорядкований Українському центральному комітету (УЦК), де поєднував посаду заступника його голови — В. Кубійовича.

На початку книги «Від держави до комітету» є досить цікаві розмірковування К. Паньківського про позицію, яку він зайняв у своїх спогадах:

Паньківський щиро визнає, що для багатьох він є «опортуністом» і «коляборантом», однак він слідує документам, які в «цьому невдячному нашому світі» мають «ненависну звичку виказувати прикру ворожість до найбільш освячених легенд».

Ще відвертіше К. Паньківський висловлюється у вступі до книги спогадів «В роки німецької окупації»: «Мої спогади про часи німецької окупації Галичини — це частина, так сказати б, нереволюційної сторінки життя галицької вітки українського народу. Це не історія галицької землі в часах окупації, ані не історія крайового або центрального комітету. Про революцію пишуть революціонери, історію писатимуть колись історики». 159

Автор, по праву, жаліється, що отримує часті погрози з боку так званих «противників» із «революційного табору». Ці «противники» злословлять і погрожують, зокрема, «поставити на ешафот», як про це заявив Я. Стецько у виголошеній доповіді в Детройті влітку 1958 р. з приводу 30 червня 1941 р. Якраз стосовно подібних інцидентів Паньківський категорично зауважує: «Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили та як то він чудом пережив роки німецької окупації…» 160

Паньківський при цьому зазначає, що чимало тих, хто співробітничав з німцями, «втратили пам'ять». Але він пише про таку співпрацю «позитивно і позитивно оцінює різні сторінки цієї співпраці». І тутже додає: «Якщо мова йде про мемуаристів й істориків, а також критиків, то мене вражали і вражають свідома й обдумана неправда, або в кращому випадку півправда, що нею вони воюють…». Тут, без сумніву, відчувається відвертість.

Притому автор зазначає, що багато таємниць тепер поховано в архівах, до яких важко дістатися. «Багато справ, — продовжує він, — залишилися темними посьогодні тільки для нас і я певний, що висвітлення: чому, колись, як і з ким співрпацювали різні наші політичні групи, в тому числі передовсім ОУН як цілість, а пізніше розколоті її частини, причинилося б до освідомлення нашого громадянства, до поглиблення політичної думки серед широких кіл того громадянства, а також до кращого зрозуміння наших проблем прихильною нам частиною чужого світу». 161

Далі подаються такі «розмірковування» Панківського:

Такі визнання «щирого» коляборанства К. Панківського.

В книзі «Від держави до комітету (літо 1941 року у Львові)»

Панкійський зауважує на тому, що в міжвоєнний період «весь націоналістичний табір стояв на протисовєтському і протипольському становищі. Але особливих, конкретних плянів не мав». 162 А проте: «Тільки нелегальна ОУН, що мала свій провід за кордоном, була переконана, що той провід такі пляни має. Очі націоналістів звернені були на Захід. Там, у Німеччині, перебував ПУН — Провід українських націоналістів. Незважаючи на розчарування з Карпатською Україною (тут йдеться про те, що після захвату в 1938 р. Чехословацької Республікі гітлерівцями на Закарпатті, українські націоналісти створили маріонеткову «державу» під назвою «Підкарпатська Русь», яку незабаром Гітлер передав хортистській Угорщині — В.М.), панувало переконання, і то не тільки серед членів організації, але й серед громадянства, що в пов' язанні з Гітлером ця організація має вироблену концепцію співпраці на випадок війни і розвалу Польщі». 163

Будучи ідейним націоналістом, але не поділяючи ідеологічні і політичні дії ОУН-бандерівців, Панківський інтригуюче розповідає про «Акт 30-го червня 1941-го року»:

З приводу «Акту 30 червня 1941 — го» Панківський ще в «Передмові» до книги зазначав:»… ні один із співтворців акту 30 червня 1941 р., хоч майже всі вони в живих і ще й нині політично активні, не хоче подати автентичного (дійсного — В.М.) тексту того акту. Члени уряду Стецька подають його склад інакше, завжди неповний, відповідно до свого сьогоднішнього наставления до дійових осіб. Таких прикладів надто багато. Перед очима читачів постає фальшивий образ подій…». Ми ще звернемося до цього питання в наступних матеріалах, підтверджуючи ці «зауваги» Паньківського.

Наприкінці ж книги Паньківський подає «Додатки», де вміщує і сам «Акт проголошення Української держави», проголошений бандерівцями 30 червня 1941 р. у Львові на так званих «великих», «народних» і «національних» зборах. При цьому зазначає, що даний варіант «акту» був поширений у Львові на початку липня 1941 р. у вигляді «летючки» (листівки), що відповідає дійсності (ми вже писали про це в підрозділах 12 і 17 даної книги). Тут, зокрема, фігурує слово «проголошення» Української держави, а