Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

Місяць ходу — і вони вже на березі Дністра.

Тут, звичайно, знайшлася для них робота. Ходили невеликими походами в ліси — воювати з повстанцями, які часто налітали на села та міста, зайняті турками, і немилосердно били чужинців, визволяли з тюрем закутих у кайдани своїх товаришів, які вливалися в їхні загони, чи ж, перейшовши Дністер, ішли на Україну — на Січ.

Кілька днів тому із зіндана втік молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п'ятеро озброєних до зубів яничарів. І що ж? Чотири вірні слуги султана Мустафи залишилися лежати на березі з простреленими головами, а молдаванин щез за Дністром.

Цього стерпіти не можна було. Орта одержала наказ — негайно наздогнати втікача й скарати найлютішою смертю.

Але де його шукати? Задністрянщина велика… Та яничари були вперті. Вони вже обскакали не одну сотню миль по Задністрянщині. А Йона Кодряну не знайшли.

Отже, залишилося одне — дощенту спалити село Миндру, звідки той Кодряну, а жителів його забрати в неволю.

Ні Селім, ні його воїни не вбачали в цьому нічого поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури — це не люди, аллах визначив їм бути рабами, галерниками, харем—агаси, харем—ханим,[92] прислужницями, виконавцями найбруд—ніших робіт. І Селім, і його воїни були певні, що гяури не здатні на справжнє страждання, на справжню хоробрість. Що ж, трапляються і в них військові успіхи, але це через нездарність деяких турецьких воєначальників або ж через те, що хтось із правовірних розгнівив аллаха — і аллах посилає як мсту поразку для воїнів Магомета. Але зелене знамено пророка мусить замайоріти над усією землею, над усім Фарангом,[93] над Індією, над Серендіпом,[94] над усією Африкою, навіть над тими землями, про які знав капудан—ага Пірі—реїс,[95] а також над тим неозорим краєм, що відкрив його для невірних Колумб. Чому мало бути саме так, а не якось інакше — Селім не думав. Він звик так мислити ще в дитинстві, в яничарській школі, він мислить так і зараз.

…Турецький загін повертався назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж іти з порожніми руками було нецікаво. І яничари почали полювати. По хуторах, по невеликих селах ловили гарних дівчат. Цей товар такий же надійний, як і золото та самоцвіти. Оскільки все одно доведеться пустити з димом богданське сільце Миндру, а з його жителями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою ще зо два—три десятки гарних українок, яких можна буде вельми вигідно продати в тому ж таки Стамбулі?

І в цьому Селім теж не вбачав нічого поганого. Навіть навпаки. Адже оце дівча, яке отак шалено рветься, кричить, кусається, не знає, що на неї чекає. З такою красою вона стане дружиною якогось баші, а то й візира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, цьому дівчаті пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого… Ні, просто великого султана Мустафу…

Галя відбивалася, як могла: кусалася, дряпалася, плювала в пику блакитноокого турка, — але він був сильний і невблаганний.

На поміч йому підбігло кілька яничарів. Вони зв'язали — ні, не зв'язали, а оповили мотузками все її тіло.

Турок сів на коня. Дівчина відчула, як яничари підіймають її. І от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивим, якби не був турком. Він чимось навіть скидався на отого чоловіка, про якого Галя згадувала оці дні, — Петра Скрипника. Тільки цей був без бороди, з тоненькими підфарбованими вусами і з синьою плямою над правою бровою.

Вона подивилася туркові простісінько у вічі й крикнула:

— Пусти мене!

Турок мовби не чув.

Галя заплакала від безсилої люті.

— Пусти мене, кьопек!

Турок не розсердився, а засміявся.

Вона ухитрилася навіть плюнути йому в ті безсоромні очі, чужі, ворожі, турецькі очі, а він тут же закрив їй рот важкою, шорсткою долонею.

Дівчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, відчула в роті присмак ненависної турецької крові, а через мить її рот було запхано якоюсь ганчіркою.

Вона почала задихатися… Але терпіла… «Добре, добре, я задихнуся, але вашою не буду!»

Задуха стала нестерпною. Галя заплющила очі й відчула, що вся вона вкрилася гарячим потом, її тіло здригалося в конвульсіях…

І тут турок вийняв кляп з її рота. Галя закашлялася, з очей бризнули сльози, все лице горіло. Турок дивився на неї люто й стурбовано. З його руки текла кров.

Він перевернув її обличчям донизу. Кінь побіг дорогою Останнє, що Галя побачила, — ліс кінських ніг і далеко в степу — безрукий Тодор Трагіра, який підвівся із землі и побіг за кіньми… Біг, біг, аж поки знову не впав…

На сьомий день подорожні, переспавши ніч у Фастові, рано—вранці виїхали до преславного города Киева.

Хто з піших чи кінних не стрічався, в усіх Петро перепитував:

— До Києва скоро?

Й усі всміхалися й відповідали:

— Скоро, скоро! До вечора будете!

Навіть коні, яких добре—таки притомила далека дорога через кілька країн, — навіть коні побадьоріли, мовби відчували, що ось—ось кінець путі.

Вони їхали битим