Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

Там же лежав «Шлях прочанина» - про одного чоловіка, що покинув свою сім՚ю, а чому саме - об тім у книзі не писалося. Я багато разів брався до неї; читати її було цікаво, але важкувато. Ще був там «Дар Дружби», з різними втішними оповіданнями та віршиками; та тільки віршів я не читав. Були там іще промови Генрі Клея та «Хатній лікарник» доктора Ганна, де розповідалося дуже докладно, що треба робити, якщо хто заслабне чи вмре. Був там і молитовник, і всілякі інші книжки. А ще стояли там гарні стільці з плетеними сидіннями, зовсім міцні, не продавлені всередині й не діряві, мов той старий кошик.

По стінах у них порозвішувано було картини - все Вашингтони, та Лафайєти, та різні битви, та шотландська королева Марія Стюарт, а одна картина називалася «Підписання Декларації». Висіли в них ще й такі картинки, що господарі звали їх «пастелі»; їх намалювала їхня дочка-небіжчиця, коли їй було ще п՚ятнадцять років. Таких малюнків я зроду не бачив - вони були куди чорніші, ніж звичайно. На одному красувалася жінка у вузькій чорній сукні, підв՚язаній поясом аж попід пахвами, з рукавами, що скидалися на качани капусти, у великому чорному капелюшку, схожому на черпак із чорною вуаллю, а з-під сукні визирали тонесенькі ніжки в білих панчохах та в чорних вузеньких, мов долото, черевичках із чорними тасьмами вперехрест. Вона стояла задумливо, спираючися правим ліктем на надгробок під плакучою вербою, а в другій руці, що звисала вподовж тіла, тримала білу хусточку й торбинку, і під тим малюнком стояв напис: «Невже ми не побачимося знову, ой лишенько!» На другому була намальована молода дівчина з начесаним на маківці волоссям і з гребінцем у тій зачісці, таким великим, як спинка стільця; та дівчина плакала в свою хусточку, а в другій руці, на долоні, в неї лежала догори лапками мертва пташка, а під малюнком стояв напис: «Ніколи більш не почую я твого ніжного щебетання, о горе!» А ще був і такий малюночок: молода дівчина стояла край вікна й дивилася на місяць, а по щоках у неї текли сльози; в одній руці вона тримала розкритого листа із чорною печаткою, другою рукою тулила до губів медальйон з ланцюжком, а під тим малюнком стояв напис: «Невже ж ти пішов назавжди? Так, ти пішов, о горе!» На мою думку, то були дуже зворушливі малюночки, а проте в мене до них душа не лежала, бо часом, коли й без того сумно, як гляну на них, то ще гірше стає. Всі дуже побивалися, що та дівчинка так рано померла: вона розпочала ще силу-силенну таких малюнків, а з того, що вже було зроблено, добре видно, як багато втратили її рідні. Але я собі так думаю, що, мавши таку вдачу, вона найліпше почуватиме себе на цвинтарі. Бідолаха саме працювала над тим, що мало бути її найвизначнішою картиною, аж раптом занедужала; і вдень і вночі молилася вона тільки про те, аби пожити ще й упоратися зі своєю картиною; та ба! - не поталанило, сердешній, так і померла, не скінчивши. То було зображення молодої жінки в довгому білому вбранні, що видерлася на поруччя мосту й мала от-от стрибнути з нього вниз; волосся її розмаялося й звисало за спину, а вона втупила очі в місяця, по обличчю в неї текли рясні сльози; дві руки вона притисла до грудей, дві руки випростала перед себе, а ще дві простягла до місяця. Річ у тім, що малярка хотіла спочатку подивитися, як же воно буде найкраще, а всі зайві руки мала потім стерти, але, як я вже казав, вона померла, перш ніж вирішила це питання, і тепер картина висіла у головах ліжка в її кімнаті, і кожного дня її народження картину прикрашали квітами. Весь інший час її було запнуто завісочкою. І хоча жінка на тому малюнку мала досить приємне обличчя, але зайві руки робили її подібною до павука,- так я собі думав.

Ця дівчинка за життя завела собі альбом і наклеювала туди вирізані з «Пресвітеріанського оглядача» некрологи, повідомлення про похорони, замітки про нещасливі випадки та про довготерплячих страдників, і щоразу сама складала про них вірші. То були дуже гарні віршики. Ось що, наприклад, написала вона про хлопчика, на ім՚я Стівен Даулінг Ботс, який упав у криницю й потонув.

 

ОДА НА СМЕРТЬ СТІВЕНА ДАУЛІНГА БОТСА

 

Чи занедужав Стівен?

Чи вмер він від хвороби?

І чи тужив хто з близьких,

Ридаючи над гробом?

 

Ні, ні!.. Послала доля

Всім рідним тяжче горе...

І як не голосили,

Та вмер Ботс не від кору!

 

Не свинка люта сіла

Йому враз поза вухом.

І не гарячка вбила

Його отруйним духом.

 

Й жіночі всі принади

Його не чарували.

Ані різачка в шлунку

Йому не дошкуляла.

 

О ні!.. Не плачте гірко,-

Ось слухайте, що сталось!

Упав Стів у колодязь,

І з ним душа розсталась.

 

Й хоч витягли бідаху,

Та вже заклякло тіло.

Туди, де вічний спокій,

Душа його злетіла.

 

Якщо Еммеліна Гренджерфорд уміла складати такі вірші, коли ще не мала чотирнадцяти років, то ви можете собі уявити, що вона могла б створити згодом! Бак казав, що вірші просто вилітали з неї. Вона навіть і не замислювалась над ними. Він казав, що вона ото накидає рядок, а якщо не може добрати до нього рими, то закреслює, напише новий і строчить, і строчить... Вона не перебирала й залюбки складала вірші про що завгодно, аби воно було сумне. Бувало, якийсь чоловік, чи жінка, чи дитина ще сконати не встигнуть, а вона вже тут із готовим віршиком. Вона називала ті вірші «даниною небіжчикові». Сусіди казали, що перший завжди приходив лікар, потім Еммеліна, а вже після неї трунар; трунареві тільки один раз пощастило випередити Еммеліну, та й то через те, що вона ніяк не могла підібрати рими до прізвища небіжчика, якого звали Вістлер. Відтоді вона якось одразу змінилася, хоч і не скаржилася ні на яку хворобу, але почала сохнути й марніти та так невдовзі й померла. Бідолашне створіння! Я часто заходив до її кімнати, діставав її старенького альбома та перечитував його, особливо